Читати книгу - "Гра янгола"

– Заберіть свій шарф, сеньйоре Мартін, ми йдемо звідси, – сказав Валера. – В інспектора більше немає до вас запитань.

За його спиною Ґрандес кусав собі губи й спопеляв поглядом Маркоса, який стенув плечима. Валера, зберігаючи свою приязну фахову усмішку, узяв мене за руку й вивів із тієї хурдиґи.

– Сподіваюся, що ставлення до вас із боку цих агентів було коректним, сеньйор Мартін.

– Так, – пробелькотів я.

– Одну хвилину… – гукнув Ґрандес за нашими спинами.

Валера зупинився й обернувся, знаком показавши мені, щоб я мовчав.

– Будь-яке запитання, що виникне у вас до сеньйора Мартіна, ви можете направити до нашої контори, де ми завжди готові прийняти вас із великою втіхою. А зараз, якщо тільки у вас немає поважної причини затримувати сеньйора Мартіна в цьому непривабливому місці, ми йдемо звідси, сказавши вам «на добраніч» і подякувавши за вашу люб’язність, про яку я неодмінно розповім вашим начальникам, а передусім головному інспекторові Сальґадо, що є, як вам відомо, моїм великим другом.

Сержант Маркос зробив такий рух, ніби хотів підійти до нас, але інспектор його зупинив. Я востаннє зустрівся з ним поглядом, перед тим як Валера знову схопив мене за руку й потягнув до себе.

– Не затримуйтеся, – промурмотів він.

Ми пройшли довгим, тьмяно освітленим коридором до сходів, які вивели нас у ще один довгий коридор, у кінці якого були невеличкі двері, крізь які ми вийшли до вестибюля на нижньому поверсі, а звідти – на вулицю, де нас чекав «мерседес-бенц» із незаглушеним мотором і водій, який, побачивши Валера, відразу відчинив нам дверцята автомобіля. Я сів у машину. Автомобіль мав систему обігрівання, тож шкіряні сидіння були теплі. Валера сів поруч зі мною і, стукнувши пальцями по склу, яке відокремлювало кабіну водія від салону, наказав рушати. Коли автомобіль виїхав на центральну смугу Віа-Лаєтана, Валера усміхнувся мені, як ні в чому не бувало, і показав на туман, що розходився перед машиною, наче густа трава.

– Неспокійна для вас видалася ніч, чи не так? – запитав він ніби мимохідь.

– Куди ми їдемо?

– До вас додому, либонь. Чи, може, ви хотіли б заночувати в готелі абощо?..

– Ні. Ліпше додому.

Автомобіль повільно спускався по Віа-Лаєтана. Валера дивився на безлюдні вулиці без будь-якої цікавості.

– Що ви тут робите? – запитав я нарешті.

– Як то що я роблю? Представляю й захищаю ваші інтереси.

– Скажіть водієві, щоб зупинив машину, – промовив я.

Водій став шукати погляд Валера в дзеркальці заднього виду. Валера похитав головою й знаком показав йому, щоб їхав далі.

– Не кажіть дурниці, сеньйоре Мартін. Зараз ніч, холодно, і я довезу вас додому.

– Я ліпше піду пішки.

– Будьте розважливим.

– Хто вас послав?

Валера зітхнув і потер собі очі.

– Ви маєте добрих друзів, Мартін. У житті дуже важливо мати добрих друзів, а головне – уміти їх зберегти, – сказав він. – Так само важливо, як отямитися вчасно, коли ти пішов хибною дорогою.

– Чи ця дорога не проходить через дім Марласки, що під тринадцятим номером на шосе Вальвідрера?

Валера терпляче всміхнувся з таким виразом, ніби вичитував неслухняній дитині.

– Сеньйоре Мартін, ви повинні вірити мені, коли я вам кажу, що, чим далі ви будете від цього будинку та цих подій, тим ліпше для вас. Прийміть мої послуги принаймні в тому, що стосується цієї поради.

Водій виїхав із бульвару Колумба й поїхав вулицею Комерсіо, шукаючи початок бульвару Борна. Вози з м’ясом і рибою, льодом і спеціями вже збиралися перед загорожею великого ринку. Коли ми там проїздили, четверо хлопців саме вивантажували з воза обдерту тушу великої телиці, за якою тягся кривавий слід і струмінь гострих пахощів.

– У вашому кварталі, сеньйоре Мартін, можна побачити багато цікавих і мальовничих сцен.

Шофер зупинився на в’їзді до вулиці Фласадерс і вийшов із машини, щоб відчинити нам дверцята. Адвокат вийшов зі мною.

– Я проведу вас до дверей, – сказав він.

– Ще подумають, що ми близькі друзі.

Ми увійшли в темний тунель провулка, який вів до мого дому. Коли ми підійшли до дверей, адвокат подав мені руку з притаманною його професії чемністю.

– Дякую, що витягли мене з тієї буцегарні.

– Дякуйте не мені, – відповів Валера, дістаючи конверт із внутрішньої кишені свого пальта.

Я впізнав печать янгола на сургучі навіть у тому тьмяному світлі, яке падало від ліхтаря, що висів на стіні над нашими головами. Валера подав мені конверт і, востаннє кивнувши головою, обернувся й пішов до автомобіля, який на нього чекав.

Я відчинив двері й піднявся сходами на поверх. Увійшовши, попрямував відразу до кабінету й поклав конверт на письмовий стіл. Відкрив його й дістав згорнутий аркуш, списаний каліграфічним почерком хазяїна.

Друже Мартін!

Я маю надію, що ця цидулка застане вас при доброму здоров’ї й у доброму гуморі. Обставини привели мене до цього міста, і мені буде надзвичайно приємно зустрітися з вами в цю п’ятницю о сьомій годині вечора в більярдній залі Кінного цирку, де ми зможемо обговорити, як просувається наш проект.

З великим привітом і щирою симпатією ваш друг

Андреас Кореллі

Я згорнув аркуш і акуратно вклав його назад у конверт. Запалив сірника і, тримаючи конверт за ріжок, підніс його до вогню. Я дивився, як він горить, доти, доки розтоплений сургуч скапав червоними слізьми на мій письмовий стіл і мої пальці присипало гарячим попелом.

– Провалися ти в пекло, – прошепотів я, дивлячись, як ніч за шибками вікон стає непроникно чорною.

36

Я чекав світанку, що не приходив, сидячи в кріслі в кабінеті, аж поки лють примусила мене підвестися на ноги, і я вийшов на вулицю, сповнений рішучості знехтувати застереження адвоката Валера. Коли я переходив через бульвар Борна, мені вчулися кроки за спиною. Я рвучко обернувся, але не побачив нікого, крім працівників ринку, які розвантажували вози, і пішов далі. На майдані Паласіо я побачив світло першого трамвая, що чекав у тумані, який наповзав від портових вод. Змії синього світла сичали під його дротами. Я зайшов у трамвай і сів попереду. Той самий кондуктор, що й першого разу, продав мені квиток. Поступово по одному підійшло ще з дванадцять пасажирів. Через кілька хвилин трамвай зрушив із місця, і ми поїхали, а в небі почала утворюватися мережа червоних капілярів між темними хмарами. Не треба було бути ані поетом, ані вченим, аби зрозуміти, що день обіцяв бути поганим.

Коли ми доїхали до Саріа, день розвиднявся сірим і бляклим світлом, яке заважало оцінити кольори. Я став підійматися вузькими провулками кварталу до схилу гори. Вряди-годи зупинявся й оглядався,