Читати книгу - "Гра янгола"

Минула вічність, поки я нарешті почув, як до моєї камери наближаються кроки, і через мить двері відчинилися. На порозі стояв Маркос із посмішкою на губах. Він притримав двері й пропустив Ґрандеса, який увійшов, не дивлячись на мене, і сів на стілець на протилежному боці стола. Він кивнув Маркосу, і той зачинив двері, спершу пославши мені повітряний поцілунок і підморгнувши. Інспектор чекав добрих тридцять секунд, перш ніж визнав за потрібне подивитися на мене.

– Якщо ви хотіли справити на мене сильне враження, то вже цього досягли, інспекторе.

Ґрандес пустив повз вуха мою іронію й подивився на мене таким поглядом, ніби бачив мене вперше в житті.

– Що вам відомо про Даміана Роуреса? – запитав він.

Я стенув плечима.

– Небагато. Що він має у своїй власності крамницю магічних знадоб… До речі, я нічого про нього не знав іще кілька днів тому, до розмови з Рікардо Сальвадором. Сьогодні чи вчора, бо я тут не маю найменшого уявлення про те, котра зараз година, я заходив до нього в пошуках інформації про колишнього мешканця будинку, у якому тепер живу. Сальвадор розповів мені, що Роурес і колишній мешканець…

– Марласка.

– Атож, Дієґо Марласка. Тож Сальвадор розповів мені, що Роурес із ним приятелював багато років тому. Я поставив йому кілька запитань, і він відповів мені на них, як міг або як знав. І не більше.

Ґрандес кілька разів кивав головою.

– Отака ваша історія?

– Певно, що така. А яка ваша? Ми порівняємо їх і, може, я нарешті зрозумію, на кий біс ви закинули мене посеред ночі до холодного підвалу, який смердить лайном.

– Не підвищуйте на мене голос, Мартін.

– Пробачте, інспекторе, але вважаю, що принаймні ви повинні були б пояснити мені, що я тут роблю.

– Я скажу вам, що ви тут робите. Три години тому чоловік, який живе поруч із крамницею сеньйора Роуреса, повертався пізно додому, коли побачив, що двері до крамниці відчинені й світло там досі горить. Здивувавшись, він увійшов туди і, не побачивши крамаря, який не відповів на його оклики, пішов до задньої кімнати, де побачив того з прикрученими дротом руками й ногами на стільці над калюжею крові.

Ґрандес зробив довгу паузу, протягом якої просвердлював мене очима. Я відчув, що він ще не все сказав. Ґрандес завжди залишав найефектніший удар для фіналу.

– Він був мертвий? – запитав я.

Ґрандес кивнув головою.

– Ще б пак не мертвий. Хтось задля розваги видовбав йому очі й відтяв ножицями язик. Судовий лікар припускає, що він помер через півгодини, захлинувшись власною кров’ю.

Я відчув, що повітря мені бракує. Ґрандес ходив навколо мене. Він зупинився в мене за спиною, і я відчув, що він закурив сигарету.

– Звідки у вас ця рана на потилиці? Вона зовсім недавня.

– Я послизнувся під дощем і впав навзнак.

– Не вважайте мене ідіотом, Мартін. Вам це не личить. Ви хочете, щоб я залишив вас на певний час із Маркосом та Кастело й щоб вони навчили вас добрих манер?

– Ну, гаразд. Мене вдарили.

– Хто?

– Я не знаю.

– Ця розмова починає надокучати мені, Мартін.

– Мені теж.

Ґрандес знову сів переді мною й подивився на мене з примирливою усмішкою.

– Невже ви справді думаєте, що я маю якийсь стосунок до смерті того чоловіка?

– Ні, Мартін. Я так не думаю. Я тільки думаю, що ви не розповідаєте мені всю правду й що так чи інак смерть того нещасного чоловіка якось пов’язана з вашим візитом. Як і у випадку Баридо та Есковільяса.

– А чому ви так думаєте?

– Назвіть це передчуттям.

– Я вам уже сказав усе, що знаю.

– Я вас уже попередив, щоб ви не вважали мене за ідіота, Мартін. Маркос і Кастело стоять за дверима й лише чекають нагоди поговорити з вами віч-на-віч. Вам цього хочеться?

– Ні.

– Тоді допоможіть мені розплутати цю ситуацію й дозволити вам повернутися додому, перш ніж вистигне ваша постіль.

– Що ви хочете від мене почути?

– Ну, наприклад, правду.

Я відсунув стільця назад і підхопився на ноги, втративши терпець. Холод проник мені до кісток, і я мав таке відчуття, що голова мені зараз вибухне. Я став описувати кола навкруг стола, випльовуючи слова на інспектора так, наче жбурляв у нього каменюками:

– Правду? Я скажу вам правду! Правда полягає в тому, що я не знаю, де вона, правда. І не знаю, що вам розповісти. Я не знаю, чому я ходив до Роуреса й чому ходив до Сальвадора. Я не знаю, що я шукаю й що зі мною відбувається. Ось вона, моя правда.

Ґрандес дивився на мене стоїчним поглядом.

– Припиніть крутитися й сядьте. У мене від вас голова йде обертом.

– Мені не хочеться сидіти.

– Мартін, те, що ви мені зараз кажете, – це ніщо. Я прошу тільки, щоб ви допомогли мені, і тоді я зміг би допомогти вам.

– Ви не змогли б допомогти мені, навіть якби хотіли.

– А хто зміг би?

Я впав на стілець.

– Я не знаю… – прошепотів.

Мені привидівся вираз жалості, а може, то була тільки втома, в очах інспектора.

– Ну ж бо, Мартін. Повернімося до початку. Хай буде по-вашому. Але розкажіть мені вашу історію. Від самого початку.

Я дивився на нього мовчки.

– Мартін, не думайте, що через ваше небажання співпрацювати я перестану робити свою роботу.

– Робіть те, що ви повинні робити. Покличте Ганселя й Ґретеля, якщо вам так хочеться.

У цю мить я помітив ознаки тривоги на його обличчі. Коридором наближалися кроки, і щось підказало мені, що інспектор того не чекав. Почулися якісь слова, і Ґрандес, знервований, підійшов до дверей. Він тричі постукав суглобами пальців, і Маркос, що стояв на варті за дверима, відчинив їх. Чоловік у пальті з верблюжої шкіри й у фраку увійшов до камери, озирнувся навколо з виразом огиди, а тоді подарував мені надзвичайно приязну усмішку, водночас обережно стягнувши з пальців рукавички. Я подивився на нього, здивований, упізнавши адвоката Валера.

– З вами все гаразд, сеньйоре Мартін? – запитав він.

Я кивнув головою. Адвокат відвів інспектора в куток. Я почув, як вони шепочуться. Ґрандес жестикулював, ледве стримуючи гнів. Валера дивився на нього холодним поглядом і заперечливо хитав головою. Розмова тривала майже хвилину. Нарешті Ґрандес зітхнув і опустив