Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Переговори йшли дуже непросто. Керівництво інтервенційних сил Антанти підтримувало білогвардійський рух і під різними приводами відмовлялось мати справу з представниками УНР. Не вдовольняючись домовленістю про встановлення жорсткого протекторату над Україною, представники французького командування висунули вимогу відсторонення від влади керівних діячів Директорії і Ради Народних Міністрів – соціалістів В. Винниченка, В. Чехівського, С. Петлюри. За цих обставин ЦК УСДРП і УПСР ухвалили відкликати своїх представників з вищих органів державної влади. В. Винниченко і В. Чехівський підкорилися партійній дисципліні. С. Петлюра оголосив про припинення свого членства в УСДРП, а С. Остапенко – про вихід з УПСР.

Із залишенням В. Винниченком і В. Чехівським своїх постів С. Петлюра поступово перебирає фактичне керівництво в Директорії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 p. призначається головою Ради Народних Міністрів УНР. Він сформував кабінет, який традиційно іменується правим, оскільки ліві соціалістичні елементи опинилися поза ним і перейшли в опозицію. Головним своїм завданням С. Остапенко вважав зміцнення зовнішньополітичного становища УНР, для чого особисто очолив делегацію на переговорах з представниками Франції.

Однак міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполягаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад». Орган УСДРП «Робітнича газета» 2 березня 1919 р. писала: «Всяке правительство, щоб хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії. Коли правительству на чолі з п. Остапенком ні на кого обпертись (і с.-ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н. p., і с. – с), то дозволимо запитати, на яких таких силах стоїть п. Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу п. Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі? Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі с. – ф… Ті партії, що послали своїх представників у правительство, відповідальність за політику не несуть».

Тимчасом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові Ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових Рад та Рад робітничих депутатів як «самочинних і незаконно існуючих інституцій». Робилися спроби реалізувати адміністративну реформу. Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював його невірне тлумачення на місцях.

Нездатність нового Кабінету Міністрів оволодіти ситуацією пояснюється серед іншого тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині влади Рад, постійних переміщень і змін складу уряду С. Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем'єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв «курс на антантівський десант в Одесі». Директорія 17 лютого 1919 р. ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних справ К. Мацієвича і товариша міністра С. Бачинського з правом «заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії УНР». Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ С. Остапенкові налагодити зв'язки з Державним Секретаріатом Галичини.

На переговори з союзниками прем'єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні.

Тимчасом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух.

Наприкінці березня 1919 р. у Кам'янці-Подільському ліві сили зробили спробу державного перевороту, створивши «Комітет охорони республіки» (А. Степаненко, І. Лизанівський, B. Чехівський, І. Романченко). Хоча Комітет проіснував лише кілька днів і був ліквідований військовою силою, це, як і поразка французького десанту в Одесі, стало поштовхом до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса.

Осмислюючи причини власних невдач, поразок УНР,

C. Остапенко вбачав їх не лише в прорахунках орієнтацій на зовнішньополітичний чинник, а й в нездатності запропонувати масам реалістичну, притягальну політику. Він з сумом повинен був визнати: «Селянин… не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах».

Залишивши урядування, С. Остапенко практично відійшов від політики, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському університеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та курсу Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет.

За дорученням Київського губернського управління професійної освіти С. Остапенко створив на Київщині Мироцький технікум з чотирма факультетами: лісовим, залізничним, фабричним та соціально-економічним. Але вже 25 квітня 1921 р. він був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом, Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) у Києві і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом.

Серед наукового доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці: «Курс статистики і демографії» (1920), «Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки» (1925). Протягом усього життя С. Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний шлях».

В 1937 р. С Остапенка було заарештовано та розстріляно. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної прокуратури України він реабілітований.

Література про С. С Остапенка

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Дело членов Центрального Комитета Украинской партии социалистов-революционеров Голубовича, Петренко, Лизанивского, Часника, Ярослава и др. // Стен, отчет. – X., 1921.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920. Документи і матеріали. – У 2-х т. – Т. 1—2. – К., 2006.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. – Т. 1. – Прага, 1942.

Осташко Т. С. Остапенко Сергій Степанович. // Енціклопедія історії України. Т.