Читати книгу - "Том 10"

Але ж, окрім пера, у мене, певне, ніколи нічого вільного не буде в руках, ну, та вже сподіваюсь, що воно буде у мене завжди вільне (тільки не тоді, як писатиме листи в Росію!). Я тепер дуже лиха і від злості по ночах пишу поему (натуру тяжко одмі-нити), може, Ви її хутко побачите, якщо з неї вийде яке-небудь пуття,— се буде новий для мене genre. Окрім того, треба ще багато писати, та се вже як видужає дядина, а то тепер трудно. Дядина вже приходить до здоров’я, та ще кілька днів, певне, се протягнеться, дядько, здається, умиие інфлуенци, та вже ж тільки її бракує до цілої біди. Я тепер сплю в другій хаті близько його, то чую, як йому погано вночі. Я й рада й не рада,

що дядина видужує, бо для неї ся хвороба все ж якийсь відпочинок, а там знов почнеться вставання по ночах, втома і т. п., якби вона згодилась, щоб я, поки тут, була на її місці, та вона ж нізащо не хоче.

Якби се все було в давніші часи, то я б уже в листах Лазаря співала, але тепер я, певне, навіки одвикну кис-иути, минула зима повернула щось в моїй натурі, но знаю, чи на добре, чи на зле се вийшло.

Вертаюся до справ: будьте ласкаві, пошліть замітку про «Беседу» в редакцію сеї часописі (краще з цілим №, ніж в відбитці). Щодо відбитки, то ие знаю, уважайте самі.

28. Ие вспіла вчора дописати листа, і нитка моєї думки перервалась. Я думала вночі багато про ті ваші справи — ні, очевидно, треба мати іншу голову, щоб розуміти поступування тих «молодих», се щось нове для мене. Поміж думками все мені бринів вірш з «Атта Троля»: «Andre Vogel, andre Lieder, Sie gefielen mir vielleicht, Wenn ich andre Ohren hatte...» 76

Я вірю тільки, що наш рух не загине між селянами і що вже пізно полякам їсти нас. Вся оця заколота, певне, перейде собі за лаштунками, а на сцені її не буде й видно. Напишіть, що буде з грошима на вибори?

Дивує мене, що «молоді» викинули звістку про юбілей

з «Громадського голосу», з якої причини?

Ну, бувайте здорові, друже, бажаю Вам веселих свят. Рада Вам кланяється.

Л. К.

166. ДО М. І. ПАВЛИКА

19 квітня 1895 р. Софія

Шановний друже!

Більш тижня я не писала до Вас, і самій вже мені якось чудно. Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію пцсати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй в такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя. Недарма ж я вивчилась по-англійськи, далебі, читаючи твори великих письмовців англійських] XVII ст., думасш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX в., коли ми так ганебно пропадаєм та ще й мовчки?

Ну, як же Ваші справи? Мені чудно, яке становисько зайняли «молоді» супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають людей геть, мов шкарлупку з оріха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі «жестокіє нрави» пом’якшали... Врешті що ж вийшло з «Громадським] г[олосом]» і чим скінчились Ваші переговори з A. G.? Що з грошима на вибори? Коли почнеться у вас виборча агітація, я хтіла б се знати для того, щоб не приїхати у Львів у глухий час, коли там ні Вас, ні інших не буде. Я на прощання хотіла б побачити людей закордонних і приглянутись ближче плутанині політичній в Гал[ичині], та, може, ще знайшлось би що зробити, нехай би сей рік на чужині не минув даремне. Рік на чужині... Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і в рідній землі. Не з тим почуттям я вертатимусь додому, з яким вертаються інші вільні люди. Знаєте, як у тій думі: «Ой неволе, неволе бусурменська, розлучила ти мужа з жоною, матір з дочкою...»

Розлука тяжка та стрівання не легше. Ну, нічого, будем битись, а там побачимо.

Робота моя була дуже перервана всякою бідою, але тепер я знов маю час. Дядина вже видужала від інфлю-енци і вернулась на своє місце. Я лінувалась цілі свята і сливе нічого не робила, чогось було апатія найшла, може, через дощ невсипущий, що вже з тиждень ллє. Тепер знов status quo вернувся, і я вже більш не писатиму одного листа по два дні.

Бувайте здорові

Л. К.

P. S. Тут пройшла чутка, що Франко отримав професуру,— се правда?

Посилка Ваша прийшла, але ще не отримана, не було часу за нею на гору поїхати.

167. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 травня 1895 р. Софія 18 jy 95

Дорогий мій Олег!

Ти, роже, й сердишся, що я тобі не одписала зосібна на твій милий лист, але тоді у нас так якось негаразд було, що зовсім не було охоти писати листи. Воно й тепер не бог зна як поліпшало, та все ж дядькове здоров’я стало поправлятись (як завжди на літо), то й в хаті посвітлішало. Наші вже починають думати про літні подорожі, дядько й дядина мають їхати в перших числах іюля в Париж, Ліда з Мікою в Швейцарію (може, виїде ще в початку іюня), Рада поїде теж з нею, Ваня хоче трохи по Німеччині повештатись, а потім і собі в Швейцарію їхати. А я вже додому, не знаю ще, не зважила чи вкупі з усіма вирушу, чи раніше. Чогось мовби роз’їздитись з півдороги легше, ніж кидати на місці.

Ей, чом то людей не можна так ділити, як кефірів?! Так було б добре. Я щось не розібрала в твоєму остатньому листі фрази про Болгарію — ти маєш поїхати тепер чи коли? Ах, друже мій, якби ти знала, які у мене •тепер смішні плани, нехай колись розкажу, то будеш сміятися довго! Діло в тім, що ти, може, не сама