Читати книгу - "Річки Лондона"

У моєї мами було три стаціонарні телефони. Я взяв один з них і зателефонував на номер своєї голосової пошти. Перше ж повідомлення було від доктора Валіда.

— Привіт, Пітере! — сказав він. — Я просто хотів сказати, що Томас притомний і питає про тебе.

У газетах це назвали Травневим Безумством, але в мене ці слова асоціювалися зі світським танцем. Жовта преса назвала це Травневим Шалом; напевно, щоб менше літер на першій сторінці тулити. По телевізору показали якихось жінок середнього віку, в довгих сукнях, які жбурляли камінням у поліцію. Ніхто не мав жодної гадки про те, що трапилося, тому знавці різних мастей взялися пояснювати, що причиною зворушень став той або інший соціоекономічний фактор, що розглядався в останній з виданих ними книжок. У всьому безумовно був винен один з аспектів сучасного суспільства… якби ж ми тільки знали, який саме.

У відділі негайної допомоги університетської лікарні спостерігалася присутність великої кількості полісменів; більшість з них або байдикували, заробляючи собі понаднормові години, або намагалися взяти свідчення у жертв заворушень. Я не хотів давати свідчення, тому прослизнув крізь задній хід, схопивши швабру й удавши з себе прибиральника. Шукаючи доктора Валіда, я заблукав на верхніх поверхах, доки не натрапив на коридор, що виглядав трохи знайомим. Я відчиняв двері навмання, доки не знайшов Найтінґейла. Його вигляд не був кращим, ніж минулого разу.

— Інспекторе! — сказав я. — Ви хотіли бачити мене.

Його очі розплющилися й глянули на мене. Я сів на краю ліжка, щоб він міг бачити мене, не рухаючи головою.

— Мене підстрелили… — прошепотів він.

— Я знаю, — сказав я. — Я був там.

— Раніше підстрелили… — сказав він.

— Справді? Коли?

— На війні.

— На котрій війні? — спитав я.

Найтінґейл скривився й посунувся в ліжку.

— Друга… — сказав він.

— Друга світова війна, — сказав я. — І де ж ви були, в бригаді немовлят?

Щоб бути призваним у 1945 році, Найтінґейл мав народитися хоча б у 1929-му, і навіть тоді йому б довелося брехати про свій вік.

— Скільки вам років?

— Багато, — прошепотів він. — Початок століття.

— Початок століття? — спитав я і він кивнув. — Ви народилися на початку століття… двадцятого століття?

Він виглядав років на сорок п'ять, а це досить круто, якщо лежиш у лікарняному ліжку, під'єднаний до машини, що періодично пищить.

— Вам більш як сто років?

Найтінґейл захрипів, чим на мить налякав мене, доки я не збагнув, що це він сміється.

— Це природно?

Він похитав головою.

— Ви знаєте, чому так?

— Дарованому коню… — прошепотів він. — Зуби…

З цим я не міг не погодитися. Я не хотів його перевтомлювати, тому розповів йому про Леслі, про бунт і про те, що мене не впускають у Фоллі. Коли я спитав його, чи може Моллі допомогти мені знайти Генрі Пайка, він похитав головою.

— Небезпечно, — сказав він.

— Це треба зробити, — сказав я. — Я думаю, що він не зупиниться, доки його не зупинять.

Повільно, слово за словом, Найтінґейл розповів мені, як це має бути зроблено, і мені це анітрохи не сподобалося. Це був жахливий план, який, до речі, не відповідав на питання, як мені повернутися в Фоллі.

— Мати Тайберн… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб вона наказала своїй доньці? — спитав я. — Чому ви думаєте, що вона це зробить?

— Гордість… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб я благав?

— Не її гордість… — сказав Найтінґейл. — Твоя.

Провести вулицею Вопінг-Вол сідловий тягач з напівпричепом — справа не з легких, тому я робив це не сам, а найняв для цього чоловіка середнього віку на ім'я Браян. Браян мав невеличку лисину, пивне черевце й постійно лаявся. До повної відповідності стереотипу бракувало лише шоколадного батончика та згорнутої газети «Сан». Втім, ерудиція від нього не вимагалася, а до будинку Мами Темзи він нас довіз без жодної пригоди.

Припаркувалися ми частково навпроти багатоповерхівки Мами Темзи, а частково — навпроти паба «Проспект Вітбі». Персонал паба, певно, вирішив, що це доставка товару, про яку їх не повідомили, і почав виходити для розвантаження, але я сказав їм, що це для приватної вечірки; дивна річ — їх це, схоже, не здивувало. Я попросив Браяна зачекати, взяв ящик зі зразками вантажу та пішов до входу. Поставивши ящик на землю, я натиснув кнопку дзвоника. Цього разу двері відчинила та сама біла пані, яку я бачив раніше серед почту Мами Темзи. Вона була вдягнута в інший, але такий само гарний твідовий костюм, мала намисто з перлів і тримала на руках маленьку чорну дитину.

— О, констеблю Ґрант! — сказала вона. — Приємно вас знову бачити.

— Дайте-но вгадаю, — сказав я. — Ви, напевно, Лі?

— Дуже добре! — сказала Лі. — Мені