Читати книгу - "Холодна Гора"

Коли я тепер це пригадую, одне не сходить у мене з думки. Ніхто з нас не дав себе ошукати. Ми бачили, що робиться в країні, але мали це за втрати перехідного періоду. Переможе соціалізм, повернуться свобода і добробут. Ми бачили, що катастрофа була викликана хибною політикою Сталіна. Але ніхто не думав про його усунення, а тим паче про притягнення його до відповідальності. То, власне, було неможливим без політичної революції. Політична ж революція в такий момент могла привести до влади білу контрреволюцію при підтримці голодних селян. З’ясування стосунків зі Сталіним не повинно загрожувати безпеці революційної держави. Пам’ятаючи це, ми вважали, що в цих умовах жодна опозиція чи навіть найскромніша критика була неможливою. Можна було лише чекати й жити надією.

Кестлер усе це добре розумів. Незважаючи на свій критичний настрій, він писав книжки під назвою: «Країна Рад в очах буржуазії», в якій ішлося лише про політичні сторони будівництва соціалізму.

29 січня 1933 року в неділю ополудні ми втрьох разом із професором Шубниковим грали в карти. Шубников був відомий своєю флегматичністю. Ми вже кілька годин сиділи при картах, коли він нарешті зауважив:

— Цікаво. Рейхстаг горить.

Кестлер звернувся до нього:

— Шубников, про що ви говорите?

— Про німецький рейхстаг у Берліні.

— Так, але що діється з тим рейхстагом?

— Горить, — он радіо передає, — бо ще з ночі був підпалений.

Ми обидва зірвалися на ноги.

— Шубников, чи ви не збожеволіли? Сидите тут уже понад три години й досі нічого не сказали! Чи не розумієте, що це значить?

Обидва ми відразу зрозуміли, що той підпал був сигналом до фашистського перевороту в Німеччині.

Кестлер ще перебував у нас кілька місяців, він закінчив писати свою книжку й виїхав до Парижа. Я провів його до вокзалу й досі чую його докір:

— Алексе, чи пам’ятаєш сказані тобою слова, коли рушав потяг?

— Ні, вже не пам’ятаю.

— Ти кричав на все горло: «Кестлере, високо тримай за кордоном прапор Радянського Союзу!» Ту сцену Кестлер намагався мені пригадати, коли ми зустрілися навесні 1948 року в Лондоні. Як би то не було, але це був вияв нашої обопільної позиції. Ми обидва знали, що робиться на батьківщині революції і, незважаючи на це, боронили державу і революцію.

16 березня 1933 року Кестлер і я були на зборах іноземних працівників Харкова в німецькому робітничому клубі. Я виголосив промову про поточне політичне становище. Темою була ситуація в Німеччині. Якраз радіо передало результати виборів, але ще не було коментарю «Правди». В такому разі радянські промовці тримали язика за зубами, бо вичікували, аби стати на твердий ґрунт і не відхилитися від лінії партії. Я відчував, що в європейській історії відкривається нова ера, був дуже схвильований і говорив те, що думав.

У своїй доповіді я прокоментував те, що сталося в Німеччині й охарактеризував події як тимчасову поразку німецького робітничого класу. Я також нагадав помилки, допущені партією, починаючи з 1929 року. Ті помилки були частково згадані на останньому пленумі Виконавчого Комітету Комінтерну. Під впливом подій у Німеччині, Комітет ухвалив рішення про зміну курсу. Пункт за пунктом була прийнята політична лінія виключеної з партії правої опозиції. Той процес закінчився в 1935 році на 7 світовому конгресі Комінтерну. Це був поворот на 180 градусів. Голова Комінтерну Георгій Дімітров у своїй головній доповіді на конгресі запропонував лінію, за котру три роки перед цим кожен член партії був би з неї виключний як контрреволюціонер. Але 6 березня 1935 року, коли я виголошував свою промову, нова лінія ще не перемогла. Тепер я мав спокутувати той свій виступ.

Я говорив тоді про боротьбу німецьких робітників. Я не мав на увазі результатів виборів, котрі були в тих умовах наслідком помилок комуністів. Я мав на увазі перерозподіл сил в німецькому революційному рухові. Саме тоді розпочинався процес, який закінчився цілковитим підпорядкуванням країни фашистській диктатурі. Ніякий успіх на виборах уже не міг затримати розвитку подій, розпочатих призначенням Гітлера канцлером держави, і пожежею Рейхстагу.

Ніяка внутрішня революція вже не могла запобігти фашизму. Люди заплатять за перемогу Гітлера новою світовою війною. Ці думки вже тоді роїлися в моїй голові. Але я говорив про все це з великою обережністю. Я говорив про тимчасову поразку німецького робітничого класу, але й того виявилося забагато.

Наступного дня в «Правді» з’явилася передова стаття про велику перемогу німецьких робітників. Я був шокований. Маркс і Ленін застерігали проти «парламентського кретинізму». Чи дійсно редколегія «Правди» бачила лише формальні підсумки виборів і не помітила штурмових груп СС, які спроваджували активістів лівих партії в Німеччині до концентраційних таборів?

У дискусії після моєї доповіді 6 березня ніхто не виступив проти мене. Не було ще директиви з Москви. Та й партійці на зборах не могли навіть уявити собі, що я говорив із власної ініціативи й висловлював лише свій власний погляд. Кестлер підтримав у дискусії мою позицію. Коли ж з’явилася стаття в «Правді», всі від нас відсахнулися. Партійне керівництво і керівництво клубом розпочали проти нас справу. Ми мусили «зрозуміти свої помилки й розкаятися». Мені не вільно стало виступати в клубі. Коли роком