Читати книгу - "Холодна Гора"

У своїй розмові з Рожанським я висвітлив інцидент 6 березня.

Він вислухав і дуже розважливо повів зі мною розмову про основні проблеми німецької політики. Він не намагався стати проти мене в опозицію. В глибині серця визнавав мою слушність. Коли ж мова зайшла про слідство, він мені порадив:

— Алексе, ви маєте чудову нагоду зіграти на руку слідчому без моральних втрат. Представте правдиві факти і змініть лише мотиви.

Слідству потрібні лише факти. Нехай слідчий собі напише, що ви виголосили ту промову з метою контрреволюційної агітації проти радянської влади. Можете з легким серцем в цьому зізнатися. Історія визнає вашу правоту, а не його. Щоправда, при єдиній умові, що в результаті виявиться, що рацію мали ми, а не він.

— Хто є ми і хто є він?

Рожанський перелякано замовк.

— То також розсудить історія. Історичні події формують людей, а не навпаки.

Його слова видалися мені дещо темними, але він відмовився їх пояснювати. Я помітив, що після свого останнього допиту Рожанський був дещо виведений з рівноваги. Він часом зривався, потім знов демонстрував свою покірливість долі. Він говорив про речі, які здавалися мені загадковими, — як, наприклад, думка, що й досі тримається в моїй пам’яті: «Ми блукаємо в мороці, але скоро прийде хтось, відчинить важку браму і з’явиться світло, без якого людська особистість не може розвиватися».

Ці слова він промимрив сам до себе, і мені здалося нетактовним просити пояснень. Коли я спостерігав за ним того тижня, мені часто спадали на думку постаті народників, знані з повісті «Полум’я» польського соціаліста Брожовського — Желябов і Перовська, Соловйов і Бабушкін — усі ці звитяжці революції, які посіли своє місце в революційному русі проти царського самодержавства. Рожанський добре б до них пасував. Він сам часто розповідав мені про Нечаєва, який у найглибшому льоху Петропавловської фортеці викликав страх у наглядачів. Рожанський розповідав:

Той Нечаєв був роздвоєною особистістю. Одні мали його за звичайного вбивцю, який звелів убити товариша по боротьбі як провокатора «охраники», лише за те, що той став йому в партії на заваді.

Інші ж вважали його за витриманого, послідовного, але холодного, як революційна крига, що поклав себе самого і своїх приятелів на вівтар чистої ідеї боротьби за свободу. Багато місяців Нечаєв просидів у Петропавлівській фортеці прикутим до стіни. Тяжкі ланцюги пов’їдалися йому в руки й ноги, та в нього лишилося досить сили для того, щоб психічно тероризувати вартових. Вони вірили в його місію, вірили, що він має посісти царський трон і вшановували його як святого.

У розмовах з Рожанським я довідався про невідомі мені сторінки російської історії. Він висвітлив мені в новому світлі постать Івана Грозного. Раз за разом, не говорячи про це прямо, він порівнював його зі Сталіним. Можливо лише раз мовив прямо:

Він стоїть між Робесп’єром та Іваном Грозним. Він тримає свою державу жорстокістю і, водночас, мурує підмурки майбутнього.

Його лояльність до диктаторського режиму проявлялася навіть у дрібницях. Інтелектуалів взагалі важко втримувати в межах дисципліни. Рожанський же був найбільш дисциплінованим в’язнем серед усіх, кого я знав. З цього приводу часто доходило між нами до спалахів. Він сердився, коли я недбало застеляв ліжко, не був вчасно готовий до прогулянки чи креслив обчислення на стіні. Наглядач був для нього все одно що представник революційної держави.

Незважаючи на ті дрібні конфлікти, ми з Рожанським зближалися все дужче. Єдине, що нас розділяло, — це була таємниця, яку я не відкривав слідчому: історія з кресленнями.

Якось Рожанського викликали до слідчого. Через пару годин він повернувся сірий як попіл, руки його тремтіли.

— О Боже, що з вами?

Він не відповів. Упав на ліжко обличчям у подушку. Його тіло конвульсивно здригалося. Мені було його дуже шкода. Я відчув до нього глибоку ніжність. Присів біля нього, обійняв.

— Що з вами, Якове Єфремовичу? Ради Бога, що сталося?

— Не питайте. Я вважав, що вже все позаду, що мої страждання скінчилися, бо вже все попідписував, а тепер вони чіпляються з новою справою. Якась група в Москві назвала моє прізвище і слідство починається спочатку. Я вже зовсім вибився із сил, Олександре Семеновичу. Гляньте на мене. Я вже не людина.

— Але ж, Рожанський, не впадайте в розпач, все ще поміняється.

Він раптом змінив тему розмови:

— Навіщо співається в «Інтернаціоналі»: «Ніхто не дасть нам визволення, ні Бог, ні цар і не герой»!? А наші газети примушують нас щогодинно до уславлення героя.

Це питання видалося мені небезпечним.

— Рожанський, у пісні маються на увазі не герої взагалі, а лише ті, хто вийшов із революційного класу і яких той клас вибрав собі вождями.

Рожанський відповів відсторонено:

— Бачу, що й ви говорите так, як і всі інші. Добре вас тут вишколили. Знаєте, що треба говорити.

Мені стало трохи соромно за свою тактовну обережність. У цю мить зникли рештки недовіри до мого товариша. Дейніна на той час не було в камері. Його було викликано до слідчого, і я відважився:

—