Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що ж до В’ячеслава Федоровича, то він іще деякий час гостював у Києві у далеких родичів, а потім поїхав до себе на Крайню Північ. Сказав, що там йому якось більш звично.
А Вікторія Борисівна тепер щоночі діставала з товстого стосу, перев’язаного засаленою блакитною стрічкою, чергового листа, й обливаючись слізьми, читала незмінно однаковий початок:
«Добридень, моя люба дружинонько…»
І тим не менш, вона відчувала, що яким би нестерпним не був її душевний біль від усвідомлення невідворотності втрати, а все ж таки порожнеча, що до того володіла всім її єством, була набагато гіршою. Тепер вона хоча б жила…
Ділянка Південно-західної залізниці між Києвом і Харковом неподалік Богодухова, серпнева ніч 1988 року
Троє маленьких дівчаток знов блукали лісом у пошуках польських грибів для сирного супу по-краковськи. Плетені кошики кожної вже наповнилися більш ніж на половину, отож порадившись, подружки вирішили: вже час вертатися додому. А що решту грибів вони неодмінно назбирають, йдучи назад, не сумнівалася жодна.
Як раптом, звернувши на бічну стежинку, щоб трохи зрізати шлях, вони ніс до носу зіткнулися з літнім чоловіком дивної зовнішності, котрий вийшов до них просто з непроглядно-темних лісових хащів. Дивлячись не на подружок, а кудись поверх їхніх голів та витягнувши прямо перед собою ліву руку, старий ніби плив понад самою землею, оскільки його кроків зовсім не було чутно. До речі, сукувата ковінька, яку він стискав у трохи опущеній донизу правій руці, теж не торкалася не те що землі, а навіть жодної билинки чи гілочки, яких нападало з дерев доволі багато. Не рухалася й жодна сива волосинка ні на його голові, ні у довгих вусах чи в густій бороді, кінчик якої досягав сонячного сплетіння. Ну от просто жодна!..
Геть розгублені дівчатка заклякли і, не в змозі поворухнутися, спостерігали за тим, як трохи сутула постать, що немовби світилася зсередини таємничим сніжним сяйвом, пливе просто на них… Втім, не на них, на щастя, а трохи лівіше! Бо якби на них, подружки від переляку неодмінно б знепритомніли. А так вони почули навіть легеньке, схоже на стрекотіння нічного цвіркуна бурмотіння, що пролунало в ту мить, коли схожа на примару фігура порівнялася з ними:
– Ось нарешті я і повернувся… Тисяча років минула, як минає мить… Прокляття здійснилося і відтепер скінчилося… Ось я і повернувся… Люди спокутували давній гріх зради древніх богів… Я повернувся…
Слідом за тим голову старого немовби оповив яскравий німб, сяйнув один-єдиний сліпучий сонячний промінь, що випадково прорвався з піднебесся до землі через гущину крон лісових дерев… І вся ця напівміфічна реальність занурилась у брунатно-зелену пітьму, схожу на ту, що панує у глибині ставка із застійною водою, поверхня якого вкрита густою ряскою…
* * *
Вагон різко здригнувся, жахливо заскрипіли притиснуті до осей гальмівні колодки, загрюкали якісь з’єднання.
«Невже Харків?!» – такою була перша думка, що виникла в голові спросоння. Втім, наступної ж миті Ірма заспокоїлася. По-перше, вона багато років роз’їжджала по всій Східній та Центральній Україні, а тому могла визначити місцезнаходження залізничного потяга суто інстинктивно. По-друге, колір неба, тоненька смужка якого проглядала над фірмовою вагонною фіранкою, також засвідчував, що вони й досі десь у дорозі. По-третє, вона знала непорушне правило, згідно з яким чергова провідниця мала б розбудити всіх пасажирів їхнього вагона щонайменше за годину до прибуття у кінцевий пункт маршруту: адже вони мусять привести себе до ладу, по змозі скористатися туалетом, здати постіль і при бажанні випити вранішнього чайку, провідниця ж має забезпечити усім таку можливість.
Виходячи з усього перерахованого, це ніяк не може бути Харків. Тоді що за станцію вони проїжджають… чи швидше проповзають?..
Ще раз сіпнувшись, вагон із гуркотом зупинився. У раптово запалій тиші було чутно, як іззовні щось загугнявив лункий жіночий голос. Мабуть, оголошує прибуття на станцію столичного потяга. От тільки що за станція така?! Попри серпневу спеку, вікно їхнього купе було щільно зачинене, тож розібрати оголошення було неможливо. Піднісши ліву руку якнайближче до очей, Ірма спробувала роздивитися крихітний циферблат наручного годинника – проте це було марно. Шкодуючи, що жіночі годинники роблять такими мізерними, що положення стрілок на них не видно навіть вдень, не те що посеред ночі, вона сіла на полиці, відсунула ближчий край фіранки й одразу побачила трохи праворуч невеличкий акуратний станційний будиночок, над входом якого прочитала:
Богодухів
У неї остаточно відлягло від серця: так, ще їхати та їхати! Можна сходити до туалету, поки сусіди по вагону мирно сплять, а потім ще подрімати. От тільки потяг знов рушить, а під час стоянок користуватися туалетами заборонено. І в станційній санітарній зоні також… А потім можна. І тоді знов баю-баюшки, бай-бай…
До речі, що там їй наснилося?! Щось таке… чудернацьке…
Відштовхнувшись від останнього враження (від брунатно-зеленої пітьми, що зазвичай панує у глибині застійного ставка, вкритого густою ряскою), Ірма поступово, момент за моментом (ніби фотографічну плівку із закарбованою на ній послідовністю кадрів) розмотала увесь свій сон про трьох подружок у лісі – від кінця до самого початку. Чомусь цей сон здавався їй реальним… дуже реальним… ну просто жахливо реальним!.. Але чому?!
І вже коли з рипінням, скреготанням і гуркотом потяг знов зрушив з місця, вона раптом пригадала все.
Так, справді – це з нею сталося!..
Сталося десь на межі 1950-х і 1960-х років – себто близько трьох десятиліть тому. Їхнє з Корнієм спільне життя тоді тільки починалося, їхня Риммочка ще навіть не народилася. Жили вони на той час ще в Києві, з якого вона ось зараз повертається. Вже не пригадати, з якого приводу, але сім’ї циркових оркестрантів зібралися разом у якійсь дачній місцині… Авжеж – у Голосієві! Точно!.. Як і цирковий оркестр, переважну частину того товариства чомусь складали поляки. Втім Ірму, як дружину музичного ексцентрика, вони із задоволенням і без жодних заперечень прийняли до своєї компанії. Хороші люди, добрі люди…
От саме тоді все і сталося! Невеличка компанія дівчат і справді пішла у глиб Голосіївського лісу, щоб назбирати грибів. І там, у лісових хащах, вони зустріли волхва…
Точніше, ні – не так! Вони зустріли якогось старого завсідника тих місць… якогось видатного митця… чи то письменника… чи поета… А може, художника?! Скульптора?! Архітектора?! Композитора?..
Втім, не надто це важливо! Головне ж полягає в тому, що одна з подружок була впевнена, що перестріли вони не літнього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.