Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

просто з Редстона, а, взагалі, з країни (за кілька місяців до закінчення Університету, без диплома і навіть без печаті мага). У світі існувало лише три держави, де чорний маг міг почуватися в безпеці — наша Інгерніка, Каштадар і І’Са-Оріо-Т. Причому, в Каштадарі всі бойові маги об’єднані в особливий орден, з військовою ієрархією і дисципліною (нафіга мені таке щастя?), а імперія Са-Оріо мала культуру настільки специфічну, що досягнути там скільки-небудь задовільного суспільного положення іноземець не міг в принципі. Всі інші країни видавалися мені такими пігмеями, які постійно металися від одного могутнього партнера до іншого. Якщо навіть і є десь місце, яке терпеливо дожидається самотнього вигнанця, я про це місце нічого не знав. І, в будь якому випадку, на заняттях алхімією можна буде ставити жирний хрест — мій вроджений талант визначить мою долю як якесь дурне прокляття. Ті з самі яйця, вид збоку.

Правда, залишався ще Краухард. Я завжди міг повернутися туди і залишитися назавжди — похмурий край не вперше ховатиме когось від решти світу. Піти і стати ніким, сільським алхіміком, механікусом в поселенні на двадцять дві хати, поважаним мешканцем машинного двору, який ніколи ні залишає свої володіння більше, ніж на тиждень. Чи зможу я повторити «кар’єру» дядька Горгона, встигнувши скуштувати стільки всього в широкому світі?

Телепатії не існує, але всі люди, напевне, в чомусь емпати — дивлячись на мою спокійну (я двічі перевіряв у дзеркалі) фізіономію, студенти намагалися не починати розмов, навіть близько не стояти. Коли заняття в Університеті закінчилися, алхіміки-одногрупники порснули від мене у всі боки, як однойменні електричні заряди — найкоротшою траєкторією. Ну і пофіг. До зустрічі з некромантом залишалася доба, треба було терміново вирішувати — тікати чи залишатися.

Я дійшов до квартири, привів себе в порядок і перевдягнувся у свій найкращий костюм, навіть черевики напуцував, як на прийом до дядька Чвертки. Час прикидатися кимось іншим закінчився, або вони приймають мене таким, який я є, або би розбігаємося. А почнемо ми з міс Кевінахарі, як з найщуплішої.

Робочий день ще не закінчився, в поліцейському управлінні панувала ділова суєта. З властивим їй демократизмом, емпатка вибрала кабінет в так званому «новому крилі», поділеному між співробітниками НЗАМПІС і кримінальною поліцією — хай і не так шикарно як на поверсі начальства, зате всі вигоди, світло, ліфт. Це останнє, ліфт, приваблювало мене тут найбільше, викликаючи незадоволення у ліфтера. Йому що, шкода покатати людину? Але мужик комизився і відмовлявся везти пасажирів донизу, посилаючись на якісь дурацькі правила, а перевірити правдивість його слів у мене якось все не доходили руки.

Прослизнувши всередину заповітної кабінки, я назвав останній, п’ятий поверх і з задоволенням прислухався до скрипіння лебідки і до гудіння добре налагодженого механізму. Ліфтер не став робити проміжних зупинок — все одно ніхто не зайде. Репутація! В установі, половина якої працювала з чорними магами, а якась частина ними була, мене ще жодного разу не штовхнули ліктем і не облаяли. Ось така ось культура спілкування!

Кевінахарі була у себе. Мені завжди було цікаво, що робить емпатка, коли залишається на самоті, виявилося — веде записи (напевне, складає детальні досьє на всіх, з ким встигла поспілкуватися того дня). Я вломився всередину, не постукавши, Кевінахарі подивилася на мене поверх окулярів у важкій роговій оправі і одразу же виконала необхідні дії — відклала набік перо і зсунула масивний гросбух на край столу.

— Щось трапились, Томасе?

— Так! Трапилося страшне, — у мене вичерпалося терпіння, і це справді жахливо. — Ви знаєте, що зі столиці з’явився якийсь довбаний некромант і домагається мене? Я — пристійний чорний, я поважаю закон, — ну, більшу частину часу, — і не займаюся забороненими кримінальним кодексом речами!

Принаймні — систематично.

— Розумію, — емпатка бадьоро вибралася з-за столу, — за мною!

І вона стрімко вилетіла з кабінету. Тепер для того, щоби сказати щось іще, мені треба спочатку було її наздогнати.

Ми скотилися сходами і промчали пару переходів, досягнувши кабінету Сатала найкоротшим можливим шляхом. Старший координатор, не очікуючи грози, сидів і мирно вивчав якісь папери.

— Скільки можна? — трагічно сповістила емпатка одразу з порогу, спритно протягуючи до кабінету і мене (от без чого я би вже точно обійшовся). — Я працюю, кручуся, як білка в колесі, а вони одне одному нерви пилять! І всі мої труди псові під хвіст!!

— Е-е, Рона, — почав було Сатал, але продовжити емпатка йому не дала.

— Я тридцять років Рона!!! — вереснула вона, з сомнамбулічною точністю падаючи в крісло для відвідувачів, в голосі її стояли сльози.

Ой, йо… У білої, видав, істерика, а це тобі не палець показати. Я спробував прикинути, як би, не втрачаючи гідності, вшитися звідси нафіг.

— Якщо ти прямо зараз не поясниш хлопчикові ситуацію, я сама все розповім! — похмура пригрозила Кевінахарі.

Тут у мене аж вуха настовбурчилися. Одкровення емпата?

— Не треба! — швидко зорієнтувався Сатал. — Я сам.

Старший координатор кивнув мені на стільця (вільного крісла більше не було). Деякий час ми, мовчки, дивилися одне на одного через стіл. Кевінахарі дістала з кишені хустинку і стала беззвучно лити в неї сльози. Маг зиркнув на неї як на сумнівну пентаграму — активувати вдалося, а що далі…

— Інегрніка в небезпеці, — суворо повідомив він, — твої особливі можливості потрібні країні. Розумієш?

— Ні, — похмуро відгукнувся я, — студенти Університету мають бронь.

І не підлягають призову на службу навіть під час війни, тому що від алхіміка набагато більше користі в тилу, а чорних магів на передовій завжди як собак нерізаних.

— Не хочеш допомогти рідній державі?

— Хто такий цей «держава» і яким боком він мені родина?

Старший координатор насупився. Ну, кльово! Патріотично-налаштований чорний маг — спектакль в інтер’єрі. Хоча, після нежитя з мораллю я був ладен повірити в що завгодно.

Кевінахарі оглушливо висякалася. Сатал здався.

— Ну, добре, — зітхнув він, — слухай сюди! Кількість зареєстрованих потойбічних феноменів сильно коливається з часом.

Я кивнув:

— Так, мені дядько розповідав. Раніше було гірше.

— Не те! — відмахнувся Сатал. — Дивися ширше. До появи НЗАМПІС статистики проривів ніхто не вів, а «ліпше-гірше» — поняття суб’єктивні. Коли аналітики сподобилися роздивитися дані за сто років, виявилося, що частота прояву усіх груп феноменів невпинно росте. Причому, не лише в нас, в Каштадарі картина та ж сама. Років п’ятнадцять тому був незрозумілий спад, але тепер усе стрімко компенсується. Перед експертами поставили питання про довготривалі прогнози.

Сатал глибокодумно підняв пальця, і я зрозумів, що він і справді розкриває мені якийсь секрет.

— Наші вчені схитрилися і виявили, що мають місце довгі хвилі. Останній мінімум був чотириста років тому, якраз перед правлінням короля Ґірейна. Чув про такого? Спочатку теж всі були щасливі, а потім Інгерніка чудом вціліла.

Я кивнув — якраз у ті часи