Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

На цьому їхня розмова обірвалася, бо обидва страшенно захекалися. Але все-таки «фінішували» благополучно.

Те, що називалося банею, розташувалося метрів за триста від ревіру. Спершу потрапили в дезинфекційне відділення, де табірні фрізери, тобто перукарі, яких тут називали «фігаро», тупими і брудними машинками видирали волосся на тілі й голові у кожного, після чого вздовж голови від лоба до шиї іржавими, щербатими бритвами вибривали доріжку завширки три сантиметри — «гітлерштрассе».

Один з «фігаро», безцеремонно схопивши «отченашника» за апостольську борідку, грубо реготнув:

— Відчикрижимо!

— Усе в руках господніх, — злякано, але покірно сказав «отченашник».

— Голубе сизий, поки що твоя мочалка в моїх руках. Ось зараз ми її гарненько обскубемо, щоб не ганьбила лик і подобу справжнього гефтлінга, — сказав «фігаро» і вгризся тупою машинкою в апостольську бороду.

«Отченашник» шарпався від болю і розгублено бурмотів якусь молитву.

Обскубли й Володю. Десятків зо три «фігаро» швидко обчикрижили всіх ревірників, і ними зайнявся дезинфектор. Страшний на вигляд, у протигазі й гумових рукавицях, він орудував віхтяним квачем, квецяючи де попало отруйною рідиною, від якої горіла шкіра, а потім випадали вії. Після цього загнали у душове відділення — бадезал, де відразу ж стало тісно, як у душогубці. Та води не було. Довго стояли на цементній підлозі, клацаючи зубами від холоду. Двері ж надійно замкнули. Раптом зашипіло в душових лійках і на стиснуту масу голих людських тіл хльоснуло льодовою зливою… Діватися не було куди. Охоплені панікою люди металися в тісних стінах бадезалу, збиваючи один одного з ніг. Одні падали в корчах, другі дряпалися на стіни, треті вили, як вовки у зимовому лісі, а четверті відчайдушно молотили кулаками в двері…

До Володі злякано тулився зіщулений, тремтячий «отченашник», боячись, щоб не затоптали.

— Не кидай мене, не кидай мене, — благав він.

— Не кину, бо нема куди подітися!

— Ох, спасибі ж, що маєш в серці бога…

— Ви зі своїм богом у мене вже в печінках. Замість скигління, краще б розтерли собі м'язи, щоб не залетіти в рай, — прокричав Володя «отченашнику» на вухо, щосили розтираючи своє худе тіло, висхлі м'язи, задихаючись від напруження.

«Водна процедура» тривала недовго, бо вода у таборі була дефіцитом. І все ж таки шість чоловік затоптали під час дикої давки й штовханини.

Нарешті відчинилися двері і їх, голих і мокрих, погнали надвір. На снігу стояли ноші з прожареною білизною. Почалася роздача білизни. Тих, хто не міг швидко одягатися, банщик-капо бив нагаєм до глибоких, кривавих рубців… І знову шикування й перерахування, яке тривало довше, ніж банна процедура.

А за рогом бані потайки, немов злодій у засаді, стояв начальник псарні Зеєбом зі своїм улюбленцем Рексом і ще з однією вівчаркою на кличку Альма. Як тільки ревірникам дали команду бігти до ревіру, він спустив вівчарок. Володя побачив, як обидві вівчарки на ходу вгризлися в живіт і горло в'язневі. Той упав. Володя побачив спотворене останньою мукою обличчя — і впізнав Сашка. З цим хлопцем вони познайомилися лише сьогодні вранці після підйому. Сашко теж лежав на верхньому ярусі нар. Помінявшись із сусідами місцями, хлопці розговорилися. Сашко був з Черкащини, із знаменитих шевченківських місць. До війни встиг закінчити дев'ять класів, мріяв стати вчителем… Володі відразу ж сподобався цей щирий, сіроокий хлопець. Вони одного віку, однієї долі… А Володя ж обіцяв поділитися з ним хлібом, якщо принесе Жора… Нема більше Сашка! Володя почув останній, передсмертний крик цього сіроокого хлоця, побачив блискучі собачі ікла, що рвали горло… На мить здалося, що впаде й сам, але побачене подіяло, як детонатор. І Володя одним з перших добіг до ревіру, не відчуваючи ні морозу, ні снігу під босими ногами.

Біля ревіру стояли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, який знуджено ляпав себе по чоботях шматком оранжевого шланга. На снігу лежали тіла тих, хто не витримав комплексу «лікування» — уже не хаотичною купою, а покладені з німецькою акуратністю в рядочок, як шпали на залізниці. До них приєднали також мертвих, принесених з бані. Останнім поклали тіло Сашка з розірваним животом і горлом…

— Непогано, зовсім непогано! — уголос підраховував Сірий Вовк, задоволено пахкаючи сигаретою. — Хіба ж можна просто так займати місця в ревірі і без діла валятися на нарах? Організм від цього тільки слабне, а гефтлінг перетворюється на закінченого ледаря. У мене не притулок для калік, а профілактичний лікувальний заклад для тих, кого ще можна використати на роботі!

— Холод — найкращі ліки. Кволим — не місце на землі! — підсумував Круцифіксалілуйя, окинувши свинцевим поглядом змучені лиця напівголих бранців, над якими, неначе туман, здіймалася пара.

Володя у розпачі дивився на розтерзане тіло Сашка. Ні безплідне перетягування кам'яних брил з місця на місце, ні безконечне перенесення шапками піску, ні болісний сон спресованих людей на голих дошках нар чи на дні піщаного кар'єру, ні загибель від виснаження — ніщо не діяло на Володю так гнітюче. Він бачив уже багато смертей, убивства «просто так» на очах у всього табору, але такого дикого садизму витримувати не міг. Його ніби оглушили тяжким ударом по голові. Перед очима усе застелилося туманом, і він не чув, про що там базікали есесівці, навіть не відчував холоду, хоча стояв босий на снігу, в самій білизні, й трусився усім тілом. Сашко для нього був лише випадковим знайомим, однак страшна загибель хлопця вразила Володю до глибини душі. Колись, після розлуки з Гансом Максфельдом, Жора сказав: «Людські долі в концтаборах і на війні багато в чому схожі: тут теж швидко пізнаєш справжню ціну людини, теж швидко сходишся — так само не знаєш, що буде з тобою через годину, так само мучишся втратою друга…» Мабуть, це справді так. Однак Володя зараз про це не думав. У душі — тільки біль і порожнеча…

З коридора долинув шум: санітари виносили ще одного мертвого. Його поклали біля Сашка — за кілька метрів від Володі. То був Франц Норден. Широко розкриті мертві очі, закривавлений рот, на задубілому тілі численні