Читати книгу - "Не кохай мене, Ольга Джокер"

Тренер дає команду, гра йде на рахунок. Я дію агресивно. Можливо, занадто. Виплескую той біль, який засів у ділянці грудної клітки. Він мучить і не дає спокою.

Чому вона? Чому не я? Нам же було добре… Щодня, щоночі. Кожну хвилину.

- Лідо, бити треба, підводячи ракетку під м'яч і спрямовуючи траєкторію вперед, а не вгору! – звучить грізний голос тренера. - І при подачі - замах має бути мінімальним, краще навіть заздалегідь вигнути ракетку вперед.

Романенко неприємно кривиться. Видно, що їй не хочеться здаватися гіршою за мене. Вона намагається як може і вміє, але впевненість у своїх силах у неї явно підірвана, що грає мені на руку. Кожен промах суперниці змушує мене все лютіше вигризати собі перемогу. До крові. Поки не захоплю повністю.

- Дякую за гру, — вимовляє Ілля Степанович, ляскаючи в долоні. - Біжіть у роздягальню і приводьте себе в порядок. Потім до мене. Потрібно поговорити.

Я приймаю душ, сушу волосся. Повідомляю Жені, що скоро звільнюся. Вона якраз катається у справах на татовому авто і обіцяє забрати мене вже за десять хвилин.

Ми майже одночасно повертаємось із Лідою на корт. У неї волосся густіше і довше, але дивлячись на те, що я зібралася значно швидше, вона вирішує не морочитися і не сушити його до кінця.

Тренер представляє нас короткостриженій рудоволосій жінці. Її звуть Ганна, вона колишній гравець, а зараз відомий тренер. Живе та працює в Канаді. З тенісом вона тісно пов'язана вже тридцять років. На її рахунку багато особистих та тренерських перемог. І сьогодні вона прилетіла, щоби запропонувати співпрацю однієї з нас. Мені чи Ліді.

***

- Чорт забирай! - чи то радісно, ​​чи сумно вигукує Жека, повиснувши в мене на шиї. – І як я буду без тебе?

- Я ще не вирішила.

- А що тут вирішувати, Сонь? Летіти, звісно! Такий шанс буває один раз і на все життя!

- І як я залишу тебе, маму, бабусю…

І Яра.

Хоча він і не пропонував мені залишитися і, можливо, не запропонує, але від думки, що я полечу і ми ніколи більше не побачимося, з мене ніби без наркозу зривають шкіру. Будь-який дотик, спогад, слово чи рух – віддається нестерпним болем по нервовим закінченням.

- Ні, я не можу, — хитаю головою. - Краще поступлюся Ліді. Вона точно погодиться.

- І потім пошкодуєш про це. Дивитимешся фотки і розмірковуватимеш, що було б, якби на її місці опинилася я…

- Хтозна…

- Ти можеш поговорити з Ярославом про це. І відштовхуватися від його відповіді та рішення. Якщо це так сильно тебе мучить.

Жені дзвонять, вона встає з високого барного стільця і ​​виходить на балкон.

Я шумно зітхаю. Ілля Степанович дав часу до завтра. Не так багато, якщо вирішується все твоє життя. Він попросив мене не пороти гарячку і не відмовлятися від пропозиції. Добре зважити всі за і проти. Довіритися серцю. Ганна - його хороша подруга і в її результативності він впевнений на всі сто відсотків.

- Соня! Соня, скоріше! - Повертається в кімнату Жека з витріщеними очима. - Подивися будь ласка. Адже мені не здалося?!

Повільно встаю зі стільця, подруга тягне мене за лікоть у сторону балкона. Я ніяк не можу зрозуміти, чого хочуть від мене. Люди, дерева, дитячий майданчик… Симпатична дівчина в коротких шортах із величезним догом на повідку. Що?

- Прямо дивись!

Жека вказує рукою у бік вузької стежки, якою йде… Боже мій! Я кліпаю. Раз, другий, третій. Картинка перед очима не зникає, отже вона реальна.

Серце вдаряється об ребра, з очей котяться сльози. Не можу повірити... Він приїхав, приїхав!

Я миттю вилітаю до передпокою. Абияк надягаю босоніжки, не спромігшись застебнути замочок. Мчу по сходових прольотах з божевільною швидкістю, штовхаю важкі під'їзні двері від себе і опиняюся на вулиці.

Сонце ще не сіло за обрій, на вулиці світло і видно. Перехожі здивовано дивляться, як я з усіх ніг лечу назустріч дорогій мені людині і висну на шиї.