Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Для діяльності, яка за роки дуже розширилася, невдовзі знадобилися більші приміщення, ніж ті, що існували в «Дитячому замку», створеному для свого, вужчого завдання. Ще 1925 року я вжив заходів для отримання основного фонду, за допомогою якого можна було будувати власний будинок для потреб центрального училища патронажних сестер. Однак унаслідок криз та інших труднощів мети цього будівельного фонду, який з часом постійно збільшувався, вдалося досягти набагато пізніше, коли вартість грошей упала. Завдяки прихильному ставленню уряду, саможертовності фінляндського народу й ефективній підтримці з-за кордону, надто зі Швеції, спорудження нового «Дитячого замку» вдалося завершити після воєн. Урочисте відкриття пишного і по-сучасному обладнаного будинку, яке відбулося 1948 року, стало гідною крапкою важливого періоду діяльності Маннергеймівської спілки.

У сільській місцевості для інтенсифікації оздоровлення населення теж треба було створити оздоровчі центри, при яких знайшлося б місце для бюро консультації і помешкань для персоналу. В період 1946–1950 років. приблизно 400 центрів змогли розпочати діяльність — насамперед завдяки отриманій зі Швеції допомозі.

Унаслідок обидвох наших нещодавніх воєн перед Маннергеймівською спілкою постало розв’язання нових і складних завдань, і щоб із ними впоратися, довелося в багато разів збільшити свій внесок у роботу. Зимова війна призвела до того, що в Фінляндії понад 20 000 людей позбулися захисту і потребували догляду, а Подальша війна збільшила їх кількість до 50 000. Перш за все постала потреба роздобути й розподілити субсидії вдовам і дітям загиблих на війнах, але на цій основі згодом розвинулася масштабна і розгалужена допомога, форми і результати якої, втім, немає змоги тут наводити, адже вони не належать до моїх мемуарів.

Від самого початку важливе місце в діяльності Маннергеймівської спілки посідав догляд за молоддю, ґрунтований на прагненні допомогти молодим людям почати життя і пробудити в них заповзятливість і віру в себе. Ця широка сфера діяльності охоплювала зокрема професійну орієнтацію й фахове навчання, підготовку керівників гуртків та інструкторів канікулярної діяльності (спорту, туризму і прогулянок на свіжому повітрі), а також протидію поганим звичкам і молодіжній злочинності. Особливо результативною була діяльність сільськогосподарських гуртків, запроваджена за ініціативою спілки на початку 1920-х років за американськими зразками. Завдяки державній підтримці цю працю було поширено на найдальші окраїни, і з економічного погляду вона теж стала корисною, давши впродовж двадцяти років 1260 мільйонів марок чистого прибутку. Кількість учасників гуртків щороку зростала в середньому на 100 000.

Загалом, напевно, можна без перебільшення сказати, що ця спілка, якій я дав не лише своє ім’я, а й активний інтерес та підтримку, зробила поважний внесок у відбудову, яка після виснажливої боротьби 1918 року була конче потрібною для об’єднання і зміцнення фінляндського народу перед майбутніми випробуваннями.

Крім Спілки захисту дітей імені генерала Маннергейма, у нашій країні здавна існувала власна представницька організація, Фінляндський Червоний Хрест, яка, зокрема, допомагала лікувати поранених у воєнний час. Мені довелося докластися й до її шляхетної діяльності.

Фінляндський Червоний Хрест брав початок із заснованого 1876 року об’єднання, яке мало назву Спілка догляду за хворими й пораненими солдатами (Föreningen för vård av sjuka och sårade krigare). Це об’єднання діяло лише в воєнний час, і полем його діяльності були бойовища в далеких країнах. Воно надавало допомогу на Кавказі під час російсько-турецької війни 1877 року, а двадцять років по тому послало маленький похідний шпиталь на грецько-турецьку війну. Під час війни між Росією та Японією фінський шпиталь був у Маньчжурії, а в дні Першої світової війни два споряджених у Фінляндії шпиталі працювали три роки в Росії. У міжвоєнний час робота цієї організації зупинилася, бо її статут не передбачав діяльності у мирний час. А коли Фінляндію визнали незалежною державою і міжнародна організація в Женеві дозволила нашому Червоному Хресту брати участь у загальносвітовій співпраці, відкрився шлях до нових і більших завдань.

Уперше я мав справу з Фінляндським Червоним Хрестом у дні російсько-японської війни, коли після битви під Мукденом із серйозним запаленням середнього вуха лікувався в фінляндському похідному шпиталі в Ґунчжуліні. Тоді я, не чекаючи на санітарний потяг, який мав проходити там наступного дня, сів у тимчасовий ешелон для перевезення поранених і подолав довгий шлях у товарному вагоні серед поранених, для яких неможливо було організувати лікування. У Ґунчжуліні мене щиросердо привітав начальник шпиталю професор Ріхард Фальтин, мій давній шкільний приятель. Лікаря-отолога в шпиталі не було, тому мені довелося щодня ходити до поблизького ризького шпиталю, де мною опікувався тамтешній лікар. Однак слух у лівому вусі не вдалося врятувати.

Здобутки фінського шпиталю під керівництвом вправного начальника були дивовижними саме в пластичній хірургії, першопрохідець якої, професор Фальтин, приїхав до нашої країни. Інші шпиталі, створені за приватною ініціативою, теж робили неоціненну послугу для хворих та поранених, які без цієї допомоги пропали б. Їх здобутки переконливо свідчили, наскільки важлива добровільна діяльність у медичному догляді під час війни. Те, що я сам побачив по дорозі до Ґунчжуліна й під час двотижневого перебування в цьому медичному центрі, викликало в мені велике зацікавлення медичним доглядом, який у воєнний час входив до робочої програми Червоного Хреста.

На початку 1922 року професор Фальтин звернувся до мене з пропозицією взяти на себе функції голови Фінляндського Червоного Хреста. На той час я встиг пропрацювати вже майже півтора року в Маннергеймівській спілці, а що спрямування загальнокорисної діяльності обох цих організацій на спільну основу здавалося мені і бажаним, і можливим, я пристав на пропозицію. Невдовзі по тому я дістав звістку, що центральна управа Червоного Хреста вибрала мене своїм головою.

Коли наприкінці лютого 1922 року я прибув до Станового будинку на збори центральної управи, де мав виконувати функції голови, мої уявлення про діяльність і можливості об’єднання були ще вельми розпливчастими. Не можна сказати, що перше враження було суто позитивним. За відсутності ліпшої зали для засідань центральна управа зібралася в маленькій оселі вахтера, яку він за потреби надавав їй. Мої пропозиції, які «викликали занепокоєння», мали на меті залучення якнайширшого загалу й створення для нашого Червоного Хреста можливості розвитку форм діяльності, які вже введені до робочої програми сестринських об’єднань у великих цивілізованих країнах. Для планування розширеної в такий спосіб діяльності було після дискусії сформовано два комітети, один з яких дістав завдання намітити контури діяльності об’єднання в мирний час, а другий