Читати книгу - "Сповідь. Моя Нінель., Сафо Мелі"

Нарешті знеболювальне подіяло і Ніна задрімала. Я поклав книгу та поправив плед на ногах коханої, а потім за звичкою почав розглядати риси її обличчя. Такого рідного, ніби й не було мене ніколи без неї. Ми зрослися у єдине ціле за всі ті роки, що були відведені нам небесами. Так багато років. І так болюче мало...

Зовсім скоро вона покине мене. Піде за обрій, забравши з собою все світло, всю мою радість і щастя. Вже зараз я відчуваю таке спустошення, що не можу стримати старечих сліз. Витираю їх куточком хустинки й знову жадібно придивляюсь до Ніночки.

Тільки у такі рідкісні моменти, у перші хвилини після уколу, біль перестає спотворювати її обличчя. Вона розслабляється і, здається, от-от посміхнеться уві сні.

Її тонка рука, всіяна зморшками та старечими пігментними плямами, виглядає майже прозорою у тьмяному світлі старенької лампи. Я взяв її в теплі долоні, торкнувся губами витонченого зап'ястя, потім довгих музичних пальців і зрештою обручки, що колись так міцно зв'язала наші долі.

Вимкнув світло та тихенько вийшов з кімнати.

На кухні було зовсім зимно. Батареї ледь теплі, а стареньке дерев'яне вікно майже не стримувало осінніх морозів. Я утеплив його, як міг, але що візьмеш з деревини, якій вже понад сімдесят років?

Посміхнувся, подумки заплутавшись, чи то я про вікно, чи про себе самого. Поставив чайник на плиту, заздалегідь відкривши носик зі свистком, щоб ненароком не збудити дружину. Дістав улюблену чашку з шафи, засипав трохи заварки та додав ложечку меду.

Сівши за круглий обідній стіл, відкрив старий фотоальбом у палітурці зі штучного оксамиту. В ньому Ніночка дбайливо зберігала найтепліші спогади, вірних друзів, дивовижні місця і найщасливіші моменти нашого життя.

Ось вона, зовсім юна вродлива дівчина з двома косами, успішно склала іспит із сольфеджіо у музичній школі. А на цій світлині вже трохи старша, студентка педагогічного університету. А далі...

Ковтнув гірку грудку перед тим, як перегорнути сторінку, бо за нею прихована наша перша зустріч.

Нінель. Моя Нінель. Саме цим ім’ям я, молодий єфрейтор, наділив їй того дня.

Вона йшла парком у променях літнього сонця, тримаючи в руці портфель і дзвінко цокаючи туфельками. Така легка, усміхнена, немов вийшла з моїх найпотаємніших мрій.

Я закохався у неї з першого погляду. Купивши квіти у старенької бабусі, наздогнав дівчину та перегородив їй шлях.

Дівчина, наполохана моєю раптовою появою, приклала вільну руку до грудей і боялась вдихнути повітря. Сині очі перетворились на два глибоких озера, в яких я миттєво потонув.

Я мовчки взяв з її руки портфель та вручив дівчині квіти.

- Дозвольте представитись! - став смирно, витягнувшись у струну, та віддав честь. - Рядовий Половецький Іван Іванович! Майбутній генерал і ваш чоловік!

Тоді я вперше побачив її посмішку. Пухкі губи, схожі на пелюстки свіжої троянди, відкрилися, відкриваючи моєму погляду рівнесенький ряд білосніжних зубів. Вулицею пролунав дзвінкий дівочий сміх і тоді я зрозумів, що пропав з кінцями.

- Ніна. - простягнула вона мені тендітну ручку для стискання, а я, заворожений іскрами синіх очей, торкнувся її шкіри губами.

- Здається, я закохався у вас з першого погляду, моя мила Нінель!

Ми гуляли вулицями міста до пізньої ночі, забувши про все на світі. Я у весь голос декламував їй вірші, вона дзвінко сміялася та розповідала, як мріє викладати дітям музику. Ми були безмежно щасливі, і це щастя не могло зіпсувати навіть те, що на мене чекали кілька нарядів поза чергою, а на Ніночку догана від батька. Це все здавалося лише шумом на фоні порівняно з тими почуттями, що зароджувались у наших серцях.

Ми були молоді та повні сил. Щасливі й безтурботні. Перед нами було ціле життя довжиною майже у століття.

От тільки де воно ділося? Ніби вчора проводжав її вперше, а вже час проводжати навічно.

Ніночка прокинулась серед ночі від різкого болю. Почала хрипіти й задихатися.

Зіскочивши з ліжка, я кинувся за ліками, аби полегшити її страждання.

- Потерпи трошки, кохана! Зараз буде легше, рідненька.

За п'ять хвилин її дихання нарешті стало чистішим.

- Івасю... - пошепки покликала мене Ніна. -  я відчуваю, що кінець вже близько, хочу сповідатись.

- Де ж я тобі серед ночі священника знайду? - розвів я руками. - І ніякий це не кінець! Я тебе не відпускаю, чуєш?

Взявши її обличчя у свої долоні, торкнувся поцілунком гарячих пересушених губ.

- Чекай.

Потягнувшись, схопив баночку, відкрив і занурив палець у білий пухкий крем. Торкнувся ним щік, лоба, носа та губ коханої. Ніжно розтер по всій шкірі та посміхнувся.

- Краще?

Ледь помітна посмішка торкнулася куточків її губ, а очі щасливо засяяли.

- Так, дякую тобі, любий!

- Лягай, поспи ще. До ранку ще далеко.

Накривши дружину ковдрою аж до шиї, обережно приліг з нею поряд.

Відтоді, як Нінель захворіла, ми спимо окремо. Сон старого військового занадто гучний, а їй необхідно якомога міцніше спати. Уві сні не так сильно відчувається біль, всі тривоги відступають і не давить важка реальність.

- Якщо немає священника, - слова перервав хриплий кашель. - Сповідуй ти мене, Ваню.

- Ніночко, навіщо? Ти ж безгрішна! Найсвятіша у світі жінка!

- Іване... - докірливо прозвучало моє ім'я.

- Ну, якщо наполягаєш, розповідай. Які там у тебе гріхи? Забула вимкнути газ під каструлею з супом?

Дружина мого жартівливого настрою не поділяла, серйозно вдивляючись в очі.

- Обіцяй, що вислухаєш до кінця.

- Добре, обіцяю.

Обійнявши дружину, я поклав голову на подушку, намагаючись не заснути під її тиху розповідь. І вигадала ж собі гріхи якісь.

- Я тобі зраджувала, Іване.

Новина миттю відігнала серпанок сну, що вже почав мене огортати. Я широко відкрив очі, втупившись в жовте коло, чітко відбите на стелі лампою.