Читати книгу - "Квіти грози, Оксана Степова"

Мар’яна була самою звичайнісінькою жінкою зі своїми бідами та маленькими радощами, котрі губилися в одноманітності сірого будення. Та все ж таки вона вважала себе щасливою, адже у неї було воно, КОХАННЯ! Саме так, вона любила свого чоловіка, немов у шістнадцять. Так, звичайно, то не було палке гостре почуття, але воно горіло рівним полум’ям, котре зігрівало щодня. Багато хто скаже ну і що з того, але для Мар’яни це було важливо. Важливим воно залишалося аж чотири з половиною роки допоки не трапилася халепа.

Це сталось під час розпалу ковіду: в неї ще зранку, попри обов’язкове щеплення був якийсь жар у тілі, коли ж прийшла до офісу то ледь дотерпіла до обіду так зле було - все хлюпала носом та постійно зривалася на кашель. Бачачи таку справу керівниця похитала головою й відправила лікуватися.

Саме тоді й сталася катастрофа сімейного життя, все відбулося ніби у поганому фільмі чи якомусь романі - Мар’яна повернулася посеред дня додому, а там… Навіть пізніше важко було згадувати як розбивалося її почуття. Здавалося дзенькіт від розбитих мрій стояв такий, що чули навіть на сусідніх вулицях.

Якби не та клята простуда, то подалася б світ за очі, а так з останніх сил виштовхала поганських коханців за двері й майже провалилася у безпам’яття. Попри тяжкий перебіг хвороби жінка оклигала, почала якось жити далі. Дарма, що чоловік говорив, що то було «не по-справжньому» і кохає лишень її, подала на розлучення, але найстрашніше було те, що все навколо нагадувало про щасливе життя і щемливі спогади огортали кожного вечора при вході у квартиру. А тут ще цей гад не давав спокою через день з’являючись з якимись розмовами. Та все колись закінчується от і розлучення лишилось позаду. Розбилася ще одна ілюзія Мар’яни про благородство свого чоловіка: він так наполягав на поділі, що в врешті-решт жінка не витримала - розпродала геть усе й просто поділила гроші. Була певна, що щось втратила матеріально, але виграла нерви. Саме тоді, йдучи від РАГСу зі штампом про розлучення у паспорті, вона сказала собі на переході: «От зараз зроблю новий крок, і все залишиться позаду, все забуду!».

Мар’яна не захотіла  залишатися у місті де все нагадувало про трощу мрій, тепер навіть раділа, що колишній виявився таким жлобом, адже у місті її нічого окрім роботи не тримало. Роботу ж теж уже давно хотілося змінити…

З того часу минуло майже три роки. Мар’яна не лише переїхала в інше місто, а й кардинально змінила сферу діяльності - пішовши на кулінарні курси тепер працювала пекарем в одній невеличкій кондитерській. Все навколо неї немов завмерло з того часу, немов сірим попелом притрусило не лише почуття, а й саме сприйняття життя. Квіти не здавалися такими яскравими, а небо синім. А тут ще й прийшло це жахіття у вигляді навали рашистів. Та навіть нескінченні повітряні тривоги й страхіття вибухів і кровопролить залишалися десь там, поза межами того крижаного осередку, що оповив усю її душу. Здавалося з кожним днем жінка втрачала не просто жагу до життя, а й віру. Навіть друзів не з’явилося у колись життєрадісної жінки на новому місці - одні лишень приятелі по роботі та сусіди. Так тягнулося вже й важко сказати скільки, з гарної тридцятирічної жінки Мар’яна перетворилася на похмурий скелет, що жив якимось днем бабака.

День за днем, тривога за тривогою тягнулося життя, як одного разу уламок якоїсь погані влучив у парк неподалік яким саме поверталася додому з роботи Мар’яна. Той страх годі описати, люди бігли й туди й звідти, гуділи сирени страшно було усім. Поволі підіймаючись і струшуючи з себе землю та уривки трави що вкрили все навколо, отетеріло оглядалася струшуючи головою. Саме тоді побачила його, маленького хлопчика, мабуть, ще дошкільня, що лежав неподалік зламаною лялькою і весь лід всередині від болю й несправедливості обірвався. Жінка закричала й кинулася до дитини. Тут же на крик кинулися надзвичайники та лікарі.

Страшно згадувати ті хвилини, та, мабуть, Мар’яна і не змогла б їх згадати, бо все перетворилося у жахливий вир. От оглядають її, малечу поряд. На щастя хлопчик виявився просто контуженим і мав кілька подряпин, нічого серйозного, тому отямився швидко, але тут виявилася нова біда - дитина все плакала й кликала маму. Терла оченята брудними руцями й не заспокоювалася доки лікарі таки не вкололи снодійне навіть тоді, крізь сон маля схлипувало допоки не схопило Мар’яну за руку і врешті-решт заснуло.

З сумом і якоюсь тугою жінка дивилась на дитя, а потім, почекавши допоки дитина трохи міцніше засне, спробувала вивільнити руку, але цей рух спричинив до того, що хлопчик ще міцніше ухопився за її руку й другою долонькою притиснувши до брудної щічки. Так вона і сиділа майже годину допоки хтось із лікарів не підійшов до них вдруге.

- Вибачте, ми маємо забрати хлопчика.

- Ви знайшли його маму?

- Так…

- Де вона? Невже не чула як дитина звала?

- Не чула, - якось із сумом відповів лікар. Потім поглянув на Мар’яну й пояснив. - Вони з малим опинилися в епіцентрі, розуміючи, що не втечуть жінка з усіх сил кинула дитину подалі. Її дуже поранило, ми навіть до лікарні не довезли…

- О, Господи! Але ж у малюка є якісь рідні… Батько, бабусі.

- Не знаю. Зараз ми його заберемо в лікарню а там будемо дізнаватися.

- А в яку лікарню його повезуть? Можна провідати малюка? Дізнатися як у нього справи?

-Гадаю що так, можна. Ми його у третю міську веземо, вона тут найближче.

Коли Мар’яна передавала мале сонне тільце лікарю, хлопчик крізь сон все ще намагався ухопитись за її руку і, відірвавшись від неї, запхикав не прокидаючись.

Тепер кожного дня повертаючись з роботи Мар’яна заїжджала до третьої лікарні провідати маленького Михасика. Життя виявилося непривітним до малого - вони з мамою вже кілька разів переїжджали й зараз жили на квартирі. Також окрім мами з рідні у нього був лише дядько десь закордоном тому через деякий час він мав переселитися у дитячий будинок.