Читати книгу - "Квіти грози, Оксана Степова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Валентина була звичайною пенсіонеркою, у міру хворобливою, у міру заклопотаною хатніми справами, у міру занепокоєною життям сина й досягненнями онука-першокласника. Так ішлося з дня у день й все було гаразд для її 68 років. Навіть до приходу війни поставилась дещо філософськи - мовляв, я вже пожила, тут головне, щоб діти цілі були. В перші дні війни, коли над містом постійно було чути звук літака у навколо гуркіт артилерії, наполегливо відправила сім’ю сина якомога далі на Захід сама ж залишилася приглядати за обома квартирами зі своїм помічником котом Шелею, тобто офіційно Шелтоном. Так вони трималися поки ворог не відійшов, а в кінці року не повернулася сім’я сина. Жінка помаленьку пережила блекаути зими 2022-23 року й гадала, що витримає все аби лишень дочекатися поразки клятих нелюдів, що напали на її країну.
Так, вона готова була спостерігати й чекати, а от війна - ні. Одного ранку стався черговий наліт й цього разу уламки поцілили в будинок в котрому жила Валентина. На щастя жінка вижила хоча й була дуже пораненою та сталося так, що пропав її вірний товариш Шеля. Вже як вона просила поки її забирала швидка у лікарню і рятувальників, і сина, котрий примчав на місце катастрофи, щоб пошукали котика, але звірятко так і не знайшли.
На старому тілі рани загоюються повільніше, що не роби. Півтора тижня провела жінка в лікарні, потім вже переїхала до сина - її власна квартира була малоздатна для проживання, адже був відсутній цілий шмат стіни й це посередині осені! Звісно, стару жінку забрав до себе син. Валентина трималася, але пригнічення її було видно неозброєним оком, не витримавши такого третього дня Василь запитав:
- Мамо, що діється? Чому ти така?
- Яка? Я бомжиха! Одна-сама на вулиці!
- Ну яка ж ти сама? Яка бомжиха? У тебе є ми, наш дім завше відкритий для тебе - живи скільки хочеш! - з гіркотою зауважив Василь.
- Синку, любий, не ображайся на мене стару, повір, дитино я тобі до віку вдячна буду але це ваш з Наталкою дім. Тут вона господиня а я лишень гося…
- Мамо, але ж ми всі любимо тебе, он Петрик як радіє, що ти з ним щодня уроки робиш. А ти все сумна й сумна хоч до дитини посміхнися. Та й не бомжиха ти, адже ніби то там ще можливо відбудують ваші понівечені квартири. Набагато гірші відбудовували…
- Дай мені час, сину, просто так легко все це не відпустиш. Та й не можу собі простити що Шелю так і не знайшла, навіть не поховала котика.
- Мамо!
- Що мамо? Знаєш що ми з ним разом пережили? Як від обстрілів разом ховались?
- Мамо, це всього лишень кіт!
- Це мій друг, та що тут скажеш… Ти не зрозумієш, от хіба що поживеш з моє, та й то…
Вже ввечері, коли в себе в кімнаті Василь переповідав дружині розмову та лише похитала головою відповівши:
- Знаєш, я гадаю, добре що той Шеля зник, ну от подумай сам, нам тут лише кота не вистачало! Він же гадить почне, меблі дерти…
- Та у матері ніби нічого подерте не було.
- Все одно добре.
Так минуло ще два дні й баба Валя вже трохи оклигавши зажадала поїхати до себе у квартиру, хоч побачити, що там вціліло та, можливо, якихось речей взяти, ту ж білизну чи спідницю якщо, знов таки вони вціліли.
До будинку під’їжджали з подвійним відчуттям - тут був і сум і якесь очікування з боку Валентини, адже після вибуху вона ще не була на місці події й, чесно кажучи, дещо боялася там опинитися. Зразу жінку забрали в лікарню, а потім до себе повіз син от так і трапилося. Припаркувавши автомобіль біля сусіднього будинку жінка зі стогоном вилізла й огледілась, насторожилась ніби прислухаючись. Тут же виліз й Василь зразу ж зауваживши:
- Ох і коти верещать, ніби й не весна…
А Валентина стрепенулась й побігла як могла (де й сили взялися) до свого понівеченого під’їзду. Василь лише стояв і глипав очима не розуміючи поведінки матері й чому вона так біжить, потім швидкими кроками рушив навздогін. А жінка не добігаючи кількох метрів до дверей раптом нахилилася й щось підхопила на руки. Якогось брудного, з порваним вухом й обпаленим хвостом галасливого кота, котрий раптом на її руках замовк й мерщій кинувся чимдуж облизувати обличчя жінки котра сміялась та плакала одночасно примовляючи:
- Шеля, Шеля, це справді ти? Ти живий! Як ти любий вижив?
Василь зупинився за кілька кроків здивовано відчуваючи як у нього щось стискається у грудях, а в куточках очей стає гаряче. Шеля все притулявся до жінки намагаючись якомога голосніше муркотіти й раз по раз підіймаючи голову ніби не вірячи, що нарешті хазяйка знайшлася, він дочекався. Така беззаперечна радість від зустрічі й відданість була у цих двох, що чоловік зрозумів - їх просто неможливо розлучити. В цьому випадку відмовити у прихистку коту рівнозначно буде тому, щоб виставити з дому матір. Він усміхнувся, подумки пообіцявши таки вмовити дружину й рушив до парочки:
- Ну що тепер пошукаємо речі за якими приїхали, чи саме головне ти вже знайшла? - посміхаючись зауважив чоловік.
- Так, саме головне знайшла, але речі теж не завадять, - на цей раз щиро посміхнклась жінка у відповідь.
Найлегше було з Петриком - він давно вмовляв батьків на хом’яка, а то у Матвія з котрим вони разом навчаються є, а в нього ні, ну як таку нерівність пережити? А тут цілий кіт! Та не просто кіт, а справжній «бойовий кіт», котрий пережив бомбардування! Й пока тварину лікували у ветлікарні (все-таки Шелю прийшлося залишити на ніч після огляду із-за опіків та ще кількох ран котрі запалилися) разом з хлопчиком купували «придане» для котика, а малий все уявляв як завтра він розповість Матвію-зазнайці, що в нього тепер є кіт! Прогудів усі вуха цими планами й батькам, й бабусі.
Втім, дружина Василя з часом теж прийняла Шелю в родину, й коли ніхто не бачив віддавала самі смачненькі шматочки котику, а потім Валентина дивувалась, що у тваринки поганий апетит - та тваринка просто вже не могла більше їсти! Наталку ж підкупило в коті його «виховательське» обличчя. Не бувало дня, що котик не прослідкував, як Петрик готує уроки, а ще вважав за свій обов’язок щовечора вкладати дитину спати. Кожного вечора о пів на десяту приходив і сідав перед хлопчиком нагадуючи, що пора готуватися до сну, коли на нього не звертали увагу то тихо нявкав. От за цю пунктуальність й полюбила його жінка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти грози, Оксана Степова», після закриття браузера.