Читати книгу - "Квіти грози, Оксана Степова"

На кінець 2023 року Тетяна з донькою були вже тричі переселенкою. Правда, маленька Світланка стала лише двічі переміщеною та від цього не було жодного разу легше.

Так сталося, що все своє дитинство та юність Тетяна прожила в Донецьку і саме там закінчувала ВИШ за спеціальністю економіст, коли прийшов страшний 2016 рік. Вона чудово пам’ятала, як тоді по телебаченню казали, що поцілили біля інституту й дивувалася, що таке брешуть  - вона ж там навчається й стоїть собі той інститут цілісінький, аж тут, не доходячи вранці бачить, як дійсно поцілюють в одне з інститутських приміщень. Саме після цього випадку їхня родина переїхала до Бердянська. Правда родина переїхала не вся - дідусь з бабусею з батькової сторони на відріз відмовилися виїжджати, ще й казали їм які вони дурні від добра тікають. Посперечавшись та дійшовши висновку, що іншому свій розум не вставиш вирішили нехай буде так, як ліпше для кожного особисто. В Бердянську було набагато легше, можна спокійно жити, здавалося, що того жахіття навіть й не було ніколи. Саме тут Тетяна через пару років зустріла свого чоловіка Дмитра й народила чудову донечку Світланку.

Але тут прийшов 2022 рік. Ще до нового року відчувався якийсь неспокій. А в на початку лютого стало зовсім неспокійно. Тоді Дмитро й вивіз сім'ю до родичів у Херсон, а сам повернувся аби зібрати які можна речі й повернутися до них, бо справді ж з двома валізами жінці й дитині хіба вистачить? Не встиг. До Бердянська доїхав, а назад вже не повернувся - саме тут в Херсоні Тетяна дізналась, що стала вдовою, коли чоловік намагався виїхати з окупованого міста, передали знайомі котрі бачили як розстріляли його автомобіль. Саме тоді, навесні 2022 вона зрозуміла, що дві валізи то велика розкіш, бо знову тікала, вже з окупованого Херсону якомога далі від цієї рашистської навали, з одними лишень документами та дитиною на руках.

Як їх носило по країні то окрема справа, варта не однієї такої оповіді та врешті решт прибило цю молоду родину до невеликого села Зятківці Гайсинського району. Пару місяців вони пожили з іншими переселенцями в клубі переобладнаному на гуртожиток таких знедолених, як Тетяна та з малою дитиною у гамірній компанії не легко живеться от і почала жінка шукати спочатку якусь кімнату, а потім й роботу. Дивно, та робота знайшлась швидше, бо хоча Тетяна майже не працювала за фахом, але виручив диплом ветеринарного фельдшера (тоді, в 16-му, диплом лікаря жінка так і не отримала та після чотирьох років мала заслужене посвідчення фельдшера). До цього часу диплом знадобився дише коли влаштовувалася секретарем у ветеринарну фармацевтичну компанію… І ось тепер тут, в селі, правда не за чистим столом, а на фермі, але то було зараз не суттєво. 

Житло не вдавалося знайти довго - все щось не збігатися. У Тані була така підозра, що просто хазяйки не хочуть брати молоду одиноку жінку на спокусу чоловікам, адже поки очі не бачать то й не спокусяться. Бідна неборака вже зовсім було руки опустила, коли якось на роботі одна жінка запитала:

- А ти до баби Варки ходила?

- Ні, а хто та баба Варка?

- Ну, ти Миколаївно і порадиш! Знаєш же, що баба Варка нікого не бере все свою Надію чекає.

- Чекає то так, але ти сходи, не спробуєш, то і не взнаєш…

- Дійсно, за питання не поб’ють…

Того ж вечора Тетяна пішла до невідомої баби Врки. Стара мешкала майже на самісінькому краю села у колись гарній цегляній хаті, що тепер світила облупленими боками колись білого вапна. Такий же занедбаний вигляд мали й господарчі споруди, та що казати якщо навіть всюдисущих у селі курей тут не було помітно, лишень поважного віку пес знехотя пару разів гавкнув ніби кажучи «ну все, я виконав свій обов’язок, не заважайте мені спати далі». 

Стареньку Тетяна навіть спочатку й не помітила така та була сухенька й непоказна, сиділа собі на терасі біля дверей на вечірньому сонечку та куняла. Лишень голосний оклик біля сходів: «Чи є хто вдома?!» розбудив бабцю. Хазяйка підсліпувато примружилася повертаючи голову в бік Тетяни:

- Чого так галасуєш? Бачиш є? Ти хто така?

- Тетяна.

- Яка така Тетяна?

Сяк-так жінки порозумілися й щоб там не казали у селі, а бабця виявилася співчутливою й погодилася прихистити удову з дитиною, хоча й побурчала не без цього. У перші ж вихідні Таня з донькою переїхала до старої.

Бабка Варка виявилася не те щоб такою вже старезною - їй було лише 68 років, але вона виглядала зовсім виснаженою тяжкою сільською роботою, а ще більше вона старіла від згаслого вогника душі. Саме зникнення мети задля чого жити зробило жінку такою. Вже так сталося, що її єдина донька Надійка бувши студенткою-відмінницею отримала свого часу грант на проходження практики в Данії, там поки проходила ту саму практику й вискочила заміж. З того часу вже близько двадцяти років бачилися вони з матір’ю всього з шість-сім разів й то спочатку, коли ще прилітала до Вкраїни спершу з чоловіком, потім з донькою, востаннє вісім років тому з донькою й сином. 

Саме ця непотрібність, як зрозуміла згодом Тетяна, й підкосила остаточно літню жінку, штовхнула її на милість прожитих років та не спонукала до боротьби з болячками. Присутня у багатьох літніх людей катаракта почала прогресувати й зараз бабця Варка бачила лише ледь розмиті силуети саме цим й пояснювалося жалюгідне становище дворища та відсутність усілякої живності окрім собаки й кота, котрі могли знайти насипане самі.

Поволі, понад місяць приглядувалися дві жінки одна до одної. Тетяна спочатку з обережністю, а потім все більш завзято бралася прибирати в господі, вечорами трохи наводила лад у дворі. Зі згоди бабці Варки засіяла кілька грядок скраю величезного зарослого бур’янами городу. Хоча що можна було сіяти в середині літа, так зелень та огірки… І обов’язково, коли ввечері вони зі Світланкою сідали за свою нехитру вечерю кликали й бабусю. В перший час та відмовлялась, але кожного разу жінка підмовляла свою маленьку донечку піти й привести бабусю за руку до столу. Старенька шкандибала примовляючи «Ну от як я можу такій Світланці відмовити!», а потім сівши зітхала: «От і в мене така мила дівчинка була, а тепер…» і завжди замовкала на середині речення.