Читати книгу - "Ще одна спроба, Олена Гриб"

Міра лежала у віддаленому кутку занедбаного ангара і гадки не мала, як її сюди занесло. Останнє, що вона пам'ятала, – нудна вечірка в будинку Шані Короєн, дочки всесвітньо відомого (переважно в негативному сенсі) шоумена Рояна Короєна.

Тоді було похмуро, задушливо і пафосно до неможливості, хотілося якнайшвидше повернутися додому, до шоколадок і вірного Шустрика; зараз – мокро й холодно, бо зовні мірно барабанив дощ, а стара проржавіла стіна протікала в кількох місцях і на нерівно забетонованій підлозі збиралися невеликі калюжі.

М'язи нили як після важких фізичних вправ. Зі стогоном Міра пересилила себе і встала, щоб оцінити масштаби катастрофи.

Нові ультрамодні черевики з мотивуючими смайликами були заляпані вже підсохлим піском, на задниках залишилися сліди глини та гравію, до підошви прилипли кілька травинок того особливого синювато-зеленого відтінку, яким відрізнялися адаптовані до умов Аріадни рослини.

Раритетна джинсова куртка обзавелася розсипом дірок на лівому рукаві, ніби пропаленому жменею вугілля. На білій майці красувалися дрібні бурі бризки, що нагадували засохлу кров. Підвіска з пір'їною птаорі зникла, на шиї залишився лише поріз від шнурка.

Передпліччя покривав фантасмагоричний візерунок із синців і подряпин, під нігтями було повно бруду, а коротке, нещодавно пофарбоване в вогненно-рудий колір волосся склеїлося і стирчало як голки дикобраза. На «Основах природознавства» саме проходили фауну далекої Землі. Міра оцінила її завидне розмаїття, хоча через Астіна і пропустила більшу частину лекцій.

Точно, Астін не пішов на вечірку. Отже, він може приїхати і розібратися, що відбувається.

Питання в тім, як із ним зв'язатися. Міра принципово не визнавала простенькі комунікатори, а багатофункціональний планшет із вбудованим голографічним кристалом, безлімітним галанетом, безліччю віртуальних доповнень і ударостійким корпусом не подавав ознак життя. Або помер, або розрядився повністю.

Огинаючи старі, напевно зламані машини, Міра попрямувала до плями світла, що мала означати вихід. Спіткнулася об щось, упізнала ліхтарик, але не стала ламати голову ще й над його появою. Все потім. Спочатку – вибратися й роздивитись.

Ворота. Напівавтоматичні, поїдені корозією, відчинені наполовину, з великою вм'ятиною та попереджувальними знаками.

За ними – пустка: нескінченна, піщано-жовта, з поодинокими стовпчиками сукулентів та нечітким горизонтом. Шустрику тут би сподобалося… Кей-кіт любив занедбані місця, хоча в його програмі це навряд чи було прописано.

Займався ранок. Дощ ущух, але слабке весняне сонце Аріадни ховалося за хмарами, схожими на купки мокрого пір'я, і ​​не поспішало зігрівати намоклу землю. Точніше, пісок. Він покривав майже все, навіть якісь напіврозвалені будочки з вибитими вікнами.

І скутер: маленький, чорно-синій, із емблемою піцерії. Рівна пилюка не могла приховати ні покришки як лахміття, ні довгу пропалину – судячи з вигляду, від слабкої енергетичної зброї. Шолом зі слідами іржі з воріт валявся поруч, на ньому сиділа допитлива багатоніжка і розглядала свій отруйний хвіст.

– Хтось добре влетів, – пробурмотіла Міра і не впізнала власний голос. Він був сиплим, застудженим до неприємного хрипу, кожне слово спричиняло різь у горлі.

В пам'яті щось заворушилось.

Вітер в обличчя, освітлена фарами дорога, кістяки занедбаних будівель у туманній далині…

– Це я, – вражено прошепотіла Міра, не помічаючи, як від слабкого, але безперервного болю на очах виступають сльози. – Врізалась я… Кхе-кхе-кхе…

А чому?

На краю свідомості слабко миготіли недавні відчуття. Переважав страх – божевільний, непереборний, незбагненний!

– Я тікала. – Це здавалося очевидним. – Дорогою, про розташування якої уявлення не маю. Кхе-кхе!

Сонячна батарея працювала, і це було добре. Працювала вона повільно, підживлюючи насамперед зневіру, але виснажливі хвилини зволікання Міра витратила з користю: ​​визначила, що на піску два сліди шин. Другий – від байка.

– Я пішла всередину, щоб сховатися, – міркувала вона вголос, переборюючи кашель. – І, схоже, сховалась успішно… Байк зробив коло і забрався геть. Куди?

Слід вів не до дороги, що петляла між низькими лисими пагорбами. Він прямував кудись за ангар, і від поганих передчуттів жилами побіг адреналін.

Міра озирнулася, шукаючи, що згодилося б як зброя.

Нічого! Як завжди, коли щось вельми треба, поруч жодної залізяки!

Вона зазирнула до ангару. Постояла, чекаючи, поки очі звикнуть до напівтемряви, а сонце доповзе до отвору у воротах, уявила свій вчорашній шлях і з полегшенням підібрала старий розвідний ключ – зламаний, іржавий, вкритий липким брудом, але аж ніяк не марний.

– Флаєр парамедиків, – одразу ж визначила головну цінність ангара. – Я не просто ховалась, а з ліхтарем шукала аптечку. Для кого? Я не поранена. Сподіваюся.

Флаєр був порожній, залишки його обшивки доїдали крутожерки. Хто б сумнівався… Але надія вмирає останньою, цей принцип досі не підводив.

Зовні голосно пискнув залишений на підзарядку планшет, сповіщаючи, що він готовий повернутися до життя.