Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сон, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

58
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сон" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Сон, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Сон, Коцюбинський" в соціальних мережах: 
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:




***



Щодня бу­ло те са­ме. Но­ги, не­мов не­пот­рiб­нi, са­мi зна­ли звик­лi до­ро­ги, i очi, теж на­че зай­вi, бай­дуж­не прий­ма­ли все до ну­до­ти знай­оме. Плив­ли пе­ред ни­ми i безс­лiд­но зни­ка­ли ма­ло­мiс­теч­ко­вi до­ми i все тi ж са­мi лю­ди, на­че по­тер­тi меб­лi у ха­тi, мiж яки­ми ро­ка­ми мож­на хо­ди­ти, не по­мi­ча­ючи на­вiть. Бульвар се­ред мiс­та з ря­дом го­лих то­поль, що бi­лi­ли на осiнньому не­бi, як хреб­ти риб, алея, по якiй щод­ня хо­див вiн, так доб­ре знай­ома кож­ним ви­боєм або рiж­ком цег­ли­ни, на яко­му не раз спiтк­нув­ся. I та фi­гу­ра, що йшла на­зуст­рiч, - чи­нов­ник iз каз­на­чей­ст­ва. По­хи­та­ла чор­ним пальтом, защiб­ну­тим глу­хо од го­ло­ви до нiг, миг­ну­ла роз­чо­сом фар­бо­ва­них ба­кiв i лi­ни­во пiд­ня­ла над без­барв­ним об­ли­чям бри­ля.


Перш роз­мов­ля­ла при стрi­чi, а те­пер пе­рес­та­ла. Та й на­що? Ан­тiн на­пе­ред знав, що мiг би по­чу­та. Ма­то­вий го­лос кле­ко­тiв би в за­щiб­ну­тих гру­дях та про­пус­кав крiзь гус­то фар­бо­ва­нi ба­ки iс­то­рiю клу­бо­во­го шле­ма або об'яви ка­та­рально­го ста­ну ки­шок.


Фiгура дав­но за пле­чи­ма, а Ан­тiн по­мi­чає, що вiз так са­мо роз­хи­тує ту­луб, як i чи­нов­ник, iз каз­на­чей­ст­ва.


Тепер знов пус­то в алеї. Де­рев­ця, не­дав­но по­сад­же­нi, бу­ли по­ла­ма­нi вщерть i прос­тя­га­ли до не­ба свої цур­пал­ки, твер­дi, ко­лю­чi, об­дер­тi, з клап­тя­ми шку­ри - ко­ри. З ла­вок, де хтось на­си­пав ку­па­ми зем­лю, тек­ли па стеж­ку бруд­нi патьоки. Мiж де­ре­ва­ми, в на­ме­тах ру­до­го лис­ту, щось пах­ло не­пев­но, осiннє не­бо нудьгу­ва­ло по­над бульва­ром, i все те - сi­ре, слизьке, убо­ге - во­ро­ни вкри­ли сiт­кою крил, за­сi­яли гру­бим, скри­пу­чим кри­ком.


Антiн дiй­шов до краю бульва­ру i по­вер­нув­ся на­зад. Пе­ред очи­ма знов вста­ла пуст­ка, якою тiльки прой­шов. I тут вiн по­мi­тив, що упер­то рi­шає нас­тир­не пи­тан­ня i не мо­же рi­ши­ти: що зна­чить, сон, який прис­нив­ся сьогод­нi жiн­цi?..


Жiнка спус­ти­ла з пос­те­лi но­ги, го­лi i бi­лi, на­че зас­тиг­ле са­ло, i смач­но, тро­хи хрип­ло зi сну, опо­вi­да­ла, що їй сни­лось, нi­би во­на доїть ко­ро­ву. Од­тя­га дiй­ки, а що сик­не в дiй­ни­цю, то нас­по­дi не мо­ло­ко, а чис­та во­да. Що во­но зна­чить? Чис­та во­да…


Вiн не знав вран­цi, не ду­мав про се удень, а те­пер ось рi­шав се не­пот­рiб­не, зай­ве пи­тан­ня упер­то, зав­зя­то, на­че хо­че смо­лу од пi­дош­ви од­дер­ти. Що зна­чить чис­та во­да?


Се пи­тан­ня дер­жить йо­го се­ред де­рев бульва­ру, бi­лих на сi­ро­му не­бi, як ряд кiс­ток з ри­би, в бруд­но­му ко­ри­тi алеї. I здається, що ко­ли б вiн вир­вав­ся звiд­ти, во­но, мо­же б, ли­ши­лось по­за­ду нього, за­си­па­не кри­ком во­рон…


Антiн по­ки­дав бульвар i ви­хо­дить на мiську пло­щу, де в са­мо­му цент­рi - ка­лю­жа. Йо­му не тре­ба ди­ви­тись на мiс­то. Вiн мо­же гля­нуть в ка­лю­жу i по­ба­чи­ти го­род: важ­кий бi­лий со­бор в шап­цi зе­ле­ної ба­нi, цег­ля­ний бу­ди­нок уп­ра­ви i жов­тi стi­ни су­ду. Все се змiс­ти­лось в од­нiй ка­лю­жi.


На тро­ту­арi те­ля. Три фi­гу­ри, що ма­ють на­че од­но об­лич­чя, в си­нiх шта­нах "пiд сту­ден­та", за­га­ня­ють в ка­лю­жу те­ля. Те­ля не хо­че, пi­дiй­ма хвiст, лу­пить на­ля­ка­нi очi, а ко­ли їм на­реш­тi вдається i чо­ти­ри то­ненькi нiж­ки роз­би­ва­ють на бриз­ки со­бор, уп­ра­ву i суд та груз­нуть в бо­ло­тi, дур­ний об­ра­жа­ючий смiх на­че тверд­не у сi­рiй мря­цi i важ­ко спа­дає в сто­ячi во­ди ка­лю­жi.


Потому во­ни ще плю­ва­ли: хто пе­реп­лю­не ка­лю­жу.


Антiн не че­кав.


Щось ка­ла­мут­не осi­да­ло на сер­цi. Во­но по­чи­на­ло­ся вдо­ма, а кiн­ча­ло­ся тут, в без­барв­нiй мiськiй ну­до­тi, як дов­гий iр­жа­вий лан­цюг. Вдо­ма був спо­кiй, день бiг за днем. Як в ка­лю­жi весь го­род, так в ок­ре­мо­му днi вiн ба­чив цi­ле своє жит­тя. Вран­цi, ще ле­жа­чи в лiж­ку, вiн слу­хав жiн­чи­нi сни, про­заїчнi, скуч­нi, як дiй­снiсть, пив чай наш­вид­ку за сто­лом, зас­лiд­же­ним криш­ка­ми, ден­ця­ми мок­рих скля­нок та по­су­дою, що ли­ши­лась пiс­ля ве­че­рi, i бiг в шко­лу на служ­бу. По­то­му обi­дав, все в тiй са­мiй го­ди­нi, з вiч­но за­хоп­ле­ним: "А в нас сьогод­нi зе­ле­ний борщ!" - i чув на­рi­кан­ня на ку­хо­вар­ку. По обi­дi жiн­ка дрi­ма­ла, а вiн йшов в го­род в на­дiї чо­гось но­во­го, що кож­ний раз за­во­ди­ла мар­но, i зно­ву нiс на ве­чiр­нiй вог­ник до­до­му ту ж са­му за­ну­ду, з якою ви­хо­див.


Вечорами зби­ра­лись ча­сом до жiн­ки су­сiд­ки i гра­ли не­вин­но в кар­ти, для апе­ти­ту бiльше. Вiн в кар­ти не грав i йшов до се­бе, чу­жий то­му всьому, ку­рив i в клу­бах ди­му пи­сав щось, чо­го нi­ко­ли не по­вин­но по­ба­чить сто­роннє око, тiльки для се­бе, аби за­до­вольни­ти пот­ре­бу.


Часом трап­ля­лось но­ве щось - при­во­зи­ли дро­ва, i тре­ба бу­ло прий­ма­ти, або зас­лаб­ла ди­ти­на. Але все ма­ло кi­нець - i жит­тя знов пли­ло спо­кiй­но в ста­рiм ко­ри­тi…


Антiн без­цiльно блу­кав по ти­хих, ма­ло­люд­них ву­ли­цях мiс­та. Лип­ка i тем­на муть все осi­да­ла на сер­це, але з-пiд неї упер­то, як се час­то трап­ля­лось, щось до­бу­ва­лось та про­рос­та­ло. Мо­ло­де щось, свi­же, не за­топ­та­не ще, жа­до­ба но­во­го, якоїсь кра­си.


По до­ро­зi стрi­ча­лись дiв­ча­та, про­вiн­цi­альнi ко­зи, з блис­ком вог­ко­го ока, з свi­жим ова­лом об­лич­чя, елас­тич­ни­ми ру­ха­ми тi­ла. Щось ли­ша­лось од них в по­вiт­рi, як пiс­ля вес­ня­но­го гро­му, бу­ди­ло i ос­вi­жа­ло. Хо­тi­лось щось пе­ре­жи­ти, сильне i гар­не, мов морська бу­ря, по­дих вес­ни, но­ву каз­ку жит­тя. Вис­пi­вать не­дос­пi­ва­ну пiс­ню, що ле­жа­ла у гру­дях, згор­нув­ши кри­ла. Вiн знай­шов би но­вi сло­ва, не тi, що лис­тям осiн­нiм ше­лес­тi­ли по­пiд но­га­ми, а пов­нi, ба­га­тi й дзвiн­кi.


Але в осiн­нiй мря­цi усе зни­ка­ло, i вiн йшов да­лi по­пiд мок­рi пар­ка­ни, за яки­ми скуч­но дрi­ма­ли го­лi га­луз­ки.


Смеркалось. Ан­тiн в'яло ми­нав квар­тал за квар­та­лом. Ди­вив­ся, як по­во­лi де­ре­ва пiр­на­ли в си­зий ту­ман та ри­су­ва­лись на не­бi, як тем­нi жил­ки на пер­ла­мут­рi. В пе­ре­ри­вах квар­та­лiв - мо­лоч­на мла, за якою чу­лось да­ле­ке i без­ко­неч­не. З не­ба сi­яв дрiб­ненький до­щик i нiж­ним хо­лод­ком осi­дав йо­му на об­лич­чя. Свi­ти­ли вже свiт­ло. Тро­ту­ари бли­ща­ли, лов­ля­чи в се­бе ве­чiр­нi тi­нi де­рев. Ка­па­ло з стрiх. Все час­тi­ше крап­лi стi­ка­ли з да­хiв, з ринв, з стiн. Во­ни гра­ли, спi­ва­ли, дзве­нi­ли, мi­ня­ли темп, си­лу i го­лос. Не­за­ба­ром ву­ли­ця обер­ну­лась в сим­фо­нiю кра­пель. Не­по­мiт­но вип­ли­ва­ли з ту­ма­ну лiх­тар­ни­ки, роз­но­ся­чи свiт­ло. Ти­хи­ми ву­ли­ця­ми в ве­чiр­нiй мря­цi по всiх усю­дах роз­тек­ли­ся з лег­ким гой­дан­ням чер­во­нi вог­нi. Чор­нi­ли тiльки в лiх­тар­ни­ка но­ги, а над ни­ми гой­дав­ся вог­ник. Ожив­ля­лась му­зи­ка кра­пель, сум­них i ве­се­лих, лi­ни­вих i жва­вих, глу­хих та дзвiн­ких. Вда­ли­нi м'яко блим­ну­ли вiк­на, i чи­ясь не­ви­ди­ма ру­ка ти­хо зво­ди­ла по­ло­вин­ки вi­кон­ниць, на­че очi до сну сту­ля­ли по­вi­ки.


Потреба кра­си, що жи­ла в ду­шi Ан­то­на, вик­ли­ка­ла

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сон, Коцюбинський"