Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сон, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сон" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
страх. Ми ба­чи­ли тiльки удень той морський склеп, де ка­мiн­ня ски­да­лось на сон­них лю­дей. Те­пер так са­мо ти­хо дрi­ма­ли кам'янi лю­ди. Так са­мо спа­ла жiн­ка навз­нак, пок­ри­та ряд­ном, i по ко­лi­нах у неї, на пок­ри­ва­лi, блу­кав мi­сяч­ний про­мiнь. Бi­лий, в гли­бо­кiй дрi­мо­тi, схи­лив­ся ста­рець, пок­лав на до­ло­нi за­жу­ре­не чо­ло. Вго­рi, по скле­пiн­нях го­тицько­го хра­му, бли­ма­ло свiт­ло не­ви­ди­мих лам­пад i все блу­ка­ло по стi­нах, на­че вi­тер гой­дав лам­па­ди. Че­рез зе­ле­ну, про­рi­за­ну мi­ся­цем во­ду вид­но нам бу­ло, як дрi­ма­ла на днi го­лi­сiнька жiн­ка з ди­тям на ко­лi­нах, i свiт­ло повз­ло у неї по пов­них стег­нах. З чор­них таємних за­кут­кiв гро­ти без­пе­рес­тан­ку, са­мi со­бою, спли­ва­ли на­верх зе­ле­нi зiр­ки i ти­хо гас­ли…

Потому ми вип­ли­ли в мо­ре. Да­ле­ко в ньому свi­ти­лись вог­нi ри­бацьких чов­нiв. Мо­ре гой­да­ло нас злег­ка, а ми си­дi­ли поп­лiч, i на­шi трем­тiн­ня зли­ва­лись в од­но. I ко­ли я пог­ля­нув на неї, то близько пе­ред со­бою по­ба­чив її ус­та, та­кi чер­во­нi, що на­вiть нiч…


Марта не да­ла йо­му скiн­чи­ти. Во­на пiд­ня­лась, уся збi­лi­ла й су­во­ра.


- Ти цi­лу­вав її?


В її пи­тан­нi бу­ла жах­ли­ва впев­не­нiсть.


Дивилась на нього, на­че хтi­ла ви­пить таємну от­ру­ту з йо­го очей, i ру­ка її важ­ко ляг­ла на стiл.


Антiн теж ско­чив. Щось га­ря­че, ша­ле­не вда­ри­ло в мо­зок йо­му. Жорс­то­ке i гост­ре, як на­то­че­ний нiж, миг­тя­чий ба­жан­ням зра­нить.


- Так, цi­лу­вав!.. - крик­нув вiн жiн­цi нес­тям­но. - Цi­лу­вав, чуєш? Я цi­лу­вав ус­та, що про­мов­ля­ли до мо­го сер­ця, що зна­ли мо­ву моєї ду­шi… Хi­ба не маю пра­ва? Хi­ба во­ни не вар­тi? Ти хо­тi­ла б, щоб я на­вiк за­нi­мiв, не­на­че ка­мiнь, не­на­че ти… Нi, я ще жи­вий… чуєш, жи­вий!.. Я цi­лу­вав!


Чув, що її ра­нить, й жорс­то­ка ра­дiсть од то­го со­лод­ко трi­па­лась в ньому.


Марта зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми. З го­лос­ним пла­чем во­на упа­ла в крiс­ло, а вiн ди­вив­ся на її пле­чi, що ска­ка­ли в ри­дан­нi, i чув по­лег­кiсть.


Потому, рап­том оп­ри­том­нiв­ши, ки­нувсь до жiн­ки.


- Що ти? Мар­точ­ко… Мар­тої Не тре­ба… Ну, що ж ти… се ж тiльки сон…


Але Мар­та од­пих­ну­лась од нього i туп­ну­ла злiс­но но­гою.


- Геть! Не смiй тор­ка­тись до ме­не.


- Та го­дi ж бо, Мар­то… - бла­гав Ан­тiн i на­ма­гав­ся од­ня­ти ру­ки їй од ли­ця… - Зро­зу­мiй же, що се лиш сни­лось, що нi­чо­го то­го не бу­ло.


Але Мар­та тiльки го­лос­нi­ше ри­да­ла. Во­на нi­чо­го не хо­тi­ла слу­хать.


- Ти її цi­лу­вав…


Вiн сто­яв на ко­лi­нах, на­ма­га­ючись зас­по­коїти жiн­ку, од­ня­ти од ли­ця ру­ки. Йо­му вже бу­ло до­сад­но на се­бе.


- Не будь же ди­ти­ною, Мар­то. Зро­зу­мiй вреш­тi, що ти го­во­риш дур­ни­цi, що в снах нiх­то не ви­нен…


Вона зас­по­коїлась на­че, ви­тер­ла хуст­кою очi i, одiпх­нув­ши Ан­то­но­вi ру­ки, пiд­ве­лась з крiс­ла.


- Я ро­зу­мiю, що то був сон, - ска­за­ла зим­но. - Але ти здат­ний зро­би­ти те, що то­бi сни­лось…


I хо­тi­ла вий­ти з кiм­на­ти.


Тодi Ан­тiн за­го­ро­див їй до­ро­гу. Нi, вiн не пус­тить. Ко­ли вже так ста­лось, во­ни му­сять по­го­во­ри­ти од­вер­то.


Можливо… Мож­ли­во, що в снi вiн був со­бою, що вiн здат­ний на та­кий вчи­нок, але вин­на у то­му во­на…


Вона? Ха-ха!


Вона. Во­на не вмi­ла ша­ну­ва­ти жит­тя, обе­рi­га­ти йо­го кра­су. Щод­ня за­ки­да­ла йо­го тiльки дрiб­ним, не­пот­рiб­ним, тiльки гру­зом жит­тя, аж зро­би­ла з нього смiт­ник. По­езiя жи­ти не мо­же на смiт­ни­ку, а без неї жит­тя - зло­чин.


Марта го­рi­ла злiс­тю.


А вiн? Хi­ба вiн не за­чи­няв­ся од неї, не хо­вав жи­ву во­ду ду­шi, як той ску­пий, що боїться, аби на йо­го скар­би не впав чу­жий пог­ляд? Чо­го ж вин­на тiльки во­на?


Нi, спо­чат­ку вiн був iнак­ший, але не мож­на ж зрос­ти­ти квiт­ку на без­вод­но­му грун­тi. Во­на зiв'яне. Вiн ро­зу­мiє, без про­зи труд­но про­жи­ти. Не­хай бу­де на­вер­ху пi­на, але пiд нею му­сить в ке­ли­ху гра­ти чис­те ви­но, i той, хто ллє у нього без­пе­рес­тан­ку во­ду, поз­ба­вить сма­ку ви­но.


За вiк­на­ми би­лась осiн­ня не­го­да, а в ха­тi, душ­нiй i дим­нiй, що од­на тiльки жи­ла се­ред сон­но­го царст­ва ди­тя­чих лi­жок, йшов бiй нев­до­во­ле­них душ.


Вони на­га­да­ли один од­но­му най­мен­шу ви­ну, грi­хи про­ти ду­ха свя­то­го, до­ко­ря­ли за бай­ду­жiсть, свою са­мот­нiсть, зди­чiн­ня в бо­ло­тi жит­тя.


- Ти об­рос­ла бу­ден­ним, на­че ко­рою! - кри­чав Ан­тiн.


- А ти був вдо­ма тiльки сто­лов­ни­ком!..


Їм бу­ло душ­но. Ан­тiн роз­щiб­нув­ся. Розт­рi­па­ний весь, вiн но­сив­ся по ха­тi, на­че хтiв ро­зiпх­ну­ти пле­чи­ма стi­ни тiс­ної кiм­на­ти, i дов­ге во­лос­ся гна­лось за ним у тiй бi­га­ни­нi.


Марта роз­чер­во­нi­лась, уп­рi­ла, об­ти­ра­ла хус­тин­кою шию i бли­ща­ла очи­ма.


- Ти… ти, як Цiр­цея, хо­тi­ла б обер­ну­ти ме­не в сви­ню.


- Iди цi­луй­ся з ким хо­чеш… ме­нi бай­ду­же! Во­ни пос­ва­ри­лись.



***



Тепер мiж ни­ми час­то бу­ла нез­го­да. Ди­кi, прист­рас­нi свар­ки, як зли­ва, роз­сi­ка­ли їхнє жит­тя, до­сi та­ке спо­кiй­не, од­но­ма­нiт­не, "щас­ли­ве", як ще не­дав­но ду­ма­ла Мар­та. Але до­во­лi щоб про­шу­мi­ла бу­ря, її сер­це, оми­те сльоза­ми, цвi­ло й мо­ло­дi­ло. Яка во­на бу­ла щас­ли­ва, ко­ли мiж дво­ма свар­ка­ми, хоч на хви­ли­ну, їй вда­ва­лось знай­ти спiльну з Ан­то­ном мо­ву!


Марта рев­ну­ва­ла Ан­то­на. Упер­то, за­таєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiч­них жi­нок, до при­ро­ди, до ве­чо­рiв, ко­ди вiн за­ми­кав­ся у своїй ха­тi, до йо­го ду­мок i мрiй. їй хо­тi­лось ма­ти йо­го тiльки для се­бе, не­по­дiльно, цiл­ком. Во­на не бу­ла пев­на у ньому. Якась не­без­пе­ка вiч­но три­ма­ла її в три­во­зi, ро­би­ла тро­хи чу­жою для чо­ло­вi­ка. Те­пер Ан­тiн не ба­чив що­ран­ку го­лих жiн­чи­них нiг, не чув скуч­них i про­заїчних снiв, не при­би­рав по всiх ха­тах спiд­ниць. Щось мо­ло­де, давнє, дi­во­че про­ки­ну­лось в Мар­тi, який­сь фер­мент: вiн ни­щив спо­кiй, ще не­дав­но та­кий ба­жа­ний. Але у тiм, що во­на чу­ла пот­ре­бу знов здо­бу­ва­ти дав­но здо­бу­те на влас­нiсть, таїлась но­ва при­на­да, вiд­гук її вес­ни. Во­на не зна­ла, чи на­дов­го їй ста­не си­ли, чи од­шум­лять ко­ли бу­рi, але те­пер вже час­тi­ше чер­во­нi­ли за їх сто­лом тро­ян­ди…



Травень 1911, Чернiгiв

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сон, Коцюбинський"