Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сон, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

154
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сон" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
у нього пот­ре­бу скрiзь шу­ка­ти її, але дiй­снiсть да­ва­ла ма­ло. Прав­да, ко­лись вiн ба­чив да­ле­кi краї, де сон­це i мо­ре нав­пе­рей­ми на­ма­га­лись роз­гор­нуть пе­ред ним всi свої ди­ва, але то бу­ло дав­но, i бу­ден­не жит­тя ущерть за­нес­ло по­пе­лом згад­ки. Ча­сом, у снi тiльки, ожи­ва­ли ста мить, вик­ли­ка­ючи по­тiм пе­ку­чу три­во­гу. Вiн лю­бив сни. Ля­га­ючи спа­ти, на­че пус­каєшся плис­ти по мо­рю но­чi, не­вi­до­мо­му, чор­но­му. Якi при­го­ди там стрi­неш, що там по­ба­чиш, пе­ре­жи­веш, по­ки тем­нi хви­лi но­чi не ви­ки­нуть те­бе на яс­нi бе­ре­ги дня?..

Час був вер­та­тись до­до­му. Ан­тiн уже ба­чив кар­ти­ну, яку зас­та­не: усi кiм­на­ти спо­чи­ва­ють у пiтьмi, тiльки в сто­ло­вiй яс­но. Ки­пить са­мо­вар, дi­ти п'ють чай з мо­ло­ком, а жiн­ка пле­те щось га­чеч­ком. На нього вiй­ну­ло, як з гни­ло­го бо­ло­та улiт­ку, тим знай­омим теп­лом їдальнi, мо­ло­ка з чаєм, роз­па­ре­ним жiн­чи­ним тi­лом й ко­том, що вiч­но ва­лявсь на ка­на­пi. Ле­го­ви­щем лю­ди­ни, си­тим спо­коєм, який до впо­до­би був жiн­цi i дра­ту­вав Ан­то­на.


I справ­дi вiн все те по­ба­чив…


- Добре, що ти вже прий­шов…


Марта стрi­ла йо­го спо­кiй­но i дi­ло­ви­то, їй бу­ло душ­но од вiч­них тур­бот. Во­на роз­пус­ти­ла ле­геньку блу­зу, що поз­во­ля­ла ба­чить ши­ро­ку шию та го­лi ру­ки.


- Приходив тут скляр, по­ра вiк­на скли­ти, а я не знаю…


Вона нал­ля­ла Ан­то­но­вi чаю i при­су­ва­ла бул­ку.


Ах! Скiльки бу­ло тур­бот!


Дiжку кон­че тре­ба ку­пи­ти на огiр­ки… А мо­же, кра­ще за­мо­вить… Во­на хо­тi­ла по­ра­ди­тись з ним. Хоч бу­де до­рож­че, за­те на­дов­ше ста­не.


Вiн об­го­во­рю­вав з нею док­лад­но, що но­ву дiж­ку тре­ба ви­мо­чить доб­ре, щоб огiр­ки не пах­ли, що ка­пус­ти сей рiк тре­ба нак­ва­сить мен­ше, бо щось не їсться, що в теп­лi ковд­ри доб­ре б до­да­ти ва­ти…


Марта роз­чер­во­нi­лась, ро­зiм­лi­ла уся i па­шi­ла теп­лом че­рез одк­ри­тий ко­мiр та ши­ро­кi ру­ка­ви.


Вона пiш­ла за ним на­вiть в йо­го кiм­на­ту, i ко­ли вiн на­ги­нав­ся та зби­рав iз стiльцiв її спiд­ни­цi, що ще хо­ва­ли в со­бi пов­нi жiн­чи­нi фор­ми i теп­ло тi­ла, во­на ме­ха­нiч­но ки­да­ла вiч­не "ах, ви­ба­чай" та спо­кiй­но прий­ма­ла з рук чо­ло­вi­ка оде­жу.


Вона ще не скiн­чи­ла, їй хо­тi­лось по­ра­ди­тись доб­ре про ма­те­рi­ал i фа­со­ни ди­тя­чих кур­ток, про за­пас бу­ря­кiв, про ти­ся­чi вся­ких дрiб­ниць в ха­зяй­ст­вi. Вiн не­уваж­но слу­хав, див­ля­чи­ся, як м'яко драг­лi­ло за кож­ним сло­вом пiд­бо­рiд­дя у жiн­ки, i ду­мав: "Чи спо­дi­ва­ли­ся ми, що за два­над­цять лiт по шлю­бi не знай­де­мо iн­ших тем до роз­мо­ви, що мiж нас бу­дуть па­дать сло­ва, на­че гру­зи руїни на зе­ле­ну тра­ву?"


Навкруги бу­ло ти­хо, лам­па рiв­но го­рi­ла, i в мо­лоч­но­му свiт­лi пла­вав дим па­пi­рос­ки.


А жiн­ка все го­во­ри­ла, бiльше для се­бе, анiж для нього, бо бу­ла пев­на, що чо­ло­вiк не­по­рад­ний i неп­рак­тич­ний, що вiн ма­ло на­вiть до чо­го здат­ний.


А вреш­тi все бу­ло ти­хо й спо­кiй­но, як завж­ди. Мерт­вий спо­кiй ка­лю­жi не мог­ла ска­ла­му­тить сильнi­ша хви­ля, i се так дра­ту­ва­ло Ан­то­на, що йо­му хтi­ло­ся крик­нуть, чимсь пож­бур­ну­ти або ви­би­ти шиб­ку, щоб з трiс­ком i дзво­ном впус­ти­ти в ха­ту свi­же по­вiт­ря.


Одного ран­ку Ан­тiн про­ки­нувсь який­сь iнак­ший, весь зас­лу­ха­ний в со­бi. В той день вiн не мiг би ска­за­ти, чи опо­вi­да­ла жiн­ка свiй сон, чи бi­лi­ли, як завж­ди, її лит­ки, по­ки но­га лi­ни­во шу­ка­ла кап­цiв; все се не дiй­шло ни­нi до нього. В ру­хах, в йо­го хо­дi бу­ло мо­ло­де щось, три­вож­не й но­ве.


Не до­пив чаю, смок­тав па­пi­рос­ку, дав­но по­гас­лу, i ди­вивсь оком на все не­ви­дю­щим. Нес­по­кiй­но бi­гав по ха­тi.


До обi­ду спiз­нив­ся, але ввiй­шов кро­ком лег­ким i бист­рим, з мо­ло­дою лi­нiєю пле­чей, i був як неп­ри­сут­нiй.


Марта по­мi­ти­ла змi­ну.


- Ти сьогод­нi який­сь чуд­ний.


Вигляд Ан­то­на за­не­по­коїв Мар­ту.


- Що ста­лось?


Вона му­си­ла пов­то­ри­ти своє пи­тан­ня, але вiн сквап­но зак­рив­ся сло­вом "нi­чо­го!", яко­му труд­но бу­ло по­ня­ти вi­ри. Зе­ле­ний борщ не зро­бив на нього вра­жен­ня, вiн ма­ло їв i на пи­тан­ня да­вав не до ре­чi вiд­по­вiдь.


- Що ти го­во­риш? Де ти? Про­кинься…


Тодi вiн зро­бив над со­бою зу­сил­ля, ста­рав­ся бу­ти за­над­то уваж­ним, об­ду­му­вав сло­во, пер­ше нiж мав ска­за­ти, й по­рож­нiм оком, звер­не­ним вглиб, зрад­жу­вав скри­те, за­таєне в со­бi.


Цiкавiсть Мар­ти зрос­ла, ко­ли Ан­тiн, по про­хiд­цi, прой­шов не в їдальню, а прос­то до се­бе. Во­на чу­ла роз­мi­ре­нi кро­ки, що од­би­ва­лиеь на­че такт дум­ки, час­те чир­кан­ня сiр­ни­ка об ко­роб­ку, а за­чи­не­нi две­рi ва­би­ли бiльше, нiж вiльний вхiд. На­реш­тi во­на од­хи­ли­ла две­рi в йо­го кiм­на­ту.


- Можна до те­бе?


Вiн кив­нув го­ло­вою.


- Що з то­бою, Ан­то­не?


Антiн, оче­вид­но, ва­гав­ся. Йо­му не хо­тi­лось ска­за­ти i ра­зом бо­ля­че хтi­лось, щоб жiн­ка пи­та­ла, щоб вир­ва­ла з нього приз­нан­ня, яке про­ха­лось на во­лю з пе­ре­пов­не­них гру­дей.


- Нiчого.


Але те сло­во, ки­ну­те їм, бу­ло якесь лег­ке, крих­ке, по­рожнє. Мар­та чу­ла, що їй нет­руд­но йо­го зла­ма­ти.


- Говори вже, що там та­ке?


Антiн спи­нив­ся, гля­нув на жiн­ку i по хви­ли­нi ва­ган­ня в йо­го зiр­ва­лось:


- Я ба­чив сон.


Марта лег­ко зiтх­ну­ла.


- Ах, тiльки сон!


Вона бу­ла роз­ча­ро­ва­на на­вiть. Од­нак ви­гiд­нi­ше роз­сi­лась у крiс­лi i зро­би­ла гри­ма­су ла­сої кiт­ки, яка ко­лись так бу­ла їй до ли­ця.


- Цiкавий сон? Ну, то роз­ка­зуй.


Вона лю­би­ла сни.


Але вiн зра­зу за­мовк. Зне­охо­та опа­ну­ва­ла йо­го. Чи во­на зро­зу­мiє? Для нього не бу­ло рiз­ни­цi мiж дiй­снiс­тю i сном. Яка рiз­ни­ця, ко­ли у снi так са­мо ба­чиш, смiєшся, страж­даєш, пе­ре­жи­ваєш? Хi­ба дiй­снiсть не ще­зає так са­мо безс­лiд­но, як сон? Хi­ба жит­тя не бист­роп­лин­ний сон, а сон не жит­тя?


Антiн хо­див по ха­тi i чув, як хлю­пав в ньому i го­то­ве роз­ли­тись все пе­ре­жи­те за нiч.


Врештi спи­нив­ся i таємни­чо ска­зав:


- Я знов був там… в да­ле­кiм, теп­лiм краю…


Жiнка зро­би­ла круг­лi й по­рож­нi очi, а вiн му­сив їй на­га­да­ти про край, що ко­лись про­май­нув, як каз­ка, в йо­го жит­тi.


- Розумiєш, я сто­яв ран­ком на ост­ро­вi се­ред мо­ря. Ви­со­ко­му, прек­рас­но­му, гор­до­му. За мо­рем, у си­нiм ту­ма­нi, по­то­па­ла ста­ра зем­ля. Ме­нi зда­ва­лось, що в мо­ло­дiй гор­дос­тi ост­рiв одiр­вавсь од зем­лi i поп­лив в свiт тво­ри­ти са­мос­тiй­не жит­тя, влас­ну кра­су. Мо­ре бу­ло та­ке гла­деньке i синє, на­че ту­го на­тяг­не­ний ек­ран, на яко­му по­ка­зу­ва­ли не­бо. Скiльки бу­ло бла­ки­тi! Цi­ле мо­ре у не­бi i цi­ле не­бо у мо­рi. Од бла­кит­них прос­то­рiв на ду­шi в ме­не бу­ло бла­кит­но, теп­ло, прос­то­ро. Я був на­че п'яний од ду­ху ди­ко­го по­ли­ну, що зал­ляв ске­лi i на­поїв по­вiт­ря своїм ди­хан­ням. Срiб­на си­ви­на йо­го нiж­но свi­ти­лась, не­мов вдень, на­вiть ося­яна мi­сяч­ним свiт­лом. Вiн на­вис над ур­ви­щем скель i тряс бо­ро­дою над са­мим мо­рем, не­на­че фавн ди­ко скуй­овд­же­ною вов­ною.


Тихим мо­рем пос­ла­лись бi­лас­тi до­ро­ги.

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сон, Коцюбинський"