Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Сон, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сон" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:
мої но­ги як сим­вол єднан­ня…

- Як гар­но!


Се скрик­ну­ла Мар­та i пе­рер­ва­ла опо­вi­дан­ня.


Антiн спи­нив­ся, на­че впер­ше по­ба­чив­ши жiн­ку.


Вона бу­ла тут!


Свiтло од лам­пи, зди­во­ва­нi жiн­чи­нi очi, не­мов во­ни ба­чи­ли щось нез­ви­чай­не, роз­щiб­ну­тий гуд­зик на її гру­дях, пас­мо тю­тюн­но­го ди­му по­пе­рек ша­фи з книж­ка­ми i чор­нi хо­лод­нi шиб­ки, на яких дощ пальця­ми та­ра­ба­нив свої нуд­нi мо­ти­ви…


Антiн не­терп­ля­че струс­нув пле­чи­ма i тим ру­хом на­че щось ски­нув iз се­бе. За­бi­гав по ха­тi i знов го­во­рив:


- Ну, ми розс­та­лись. Я не знав на­вiть - на час чи на­завж­ди.


Була обiд­ня по­ра. Ко­ли я вхо­див в сто­ло­ву сво­го го­те­лю, пер­ше гу­дiн­ня гон­га гус­то плив­ло над ря­да­ми бi­лос­нiж­них сто­лiв, в той час ще по­рож­нiх. Я зай­няв своє мiс­це. Мiж стов­пи ко­ло­на­ди, яку по­вер­ну­то бу­ло в їдальню, пер­ло­ся мо­ре, не­мов ве­ли­чез­нi ма­ри­ни, вправ­ле­нi в ра­ми бi­лих ко­лон. На вид­нок­ру­зi роз­пус­ка­лась вiт­ри­ла­ми ях­та, як де­ре­во цвi­том. Сон­це ляг­ло на Кас­тельоне, що дрi­мав з пра­во­го бо­ку, й за­ку­че­ря­ви­ло го­ру ря­да­ми мас­лин, опо­ви­ло її кiлька раз в чор­ний ту­рецький по­яс. Ви­ног­рад го­рiв мiж ни­ми зе­ле­ним вог­нем, як встав­ле­не в по­яс до­ро­го­цiн­не ка­мiн­ня. Ще нi­ко­го не бу­ло в сто­ло­вiй, але я ба­чив доб­ре знай­ому, зас­тиг­лу в оцi кар­ти­ну: чор­ний смо­кiнг у бi­лих шта­нах мовч­ки i ме­то­дич­но рi­же кри­ва­ве м'ясо, а бi­ля нього да­ма у бi­лiм уся впiр­ну­ла мiж двi по­ло­вин­ки чер­во­но­го Бе­де­ке­ра. Гу­дуть го­ло­си, дзве­нить по­су­да, сип­леться смiх, булька ви­но, грав ра­дiс­но мо­ре, а чор­ний смо­кiнг в бi­лих шта­нах, як ма­ши­на, ста­ран­но рi­же кри­ва­ве м'ясо i бi­ла бри­тан­ка так са­мо то­не в чер­во­нiй оп­ра­вi книж­ки.


Першi з'яви­лись в сто­ло­ву нiм­цi. Прос­ту­ка­ли каб­лу­ка­ми по­довж сто­лiв. Да­ми й муж­чи­ни, ряд­ком, як гу­си. Зай­ня­ли ок­ре­мий стiл i за­раз заб­ряж­ча­ли склян­ка­ми. Во­ни об­го­ро­ди­ли стiл му­ром ши­ро­ких спин, об­ля­му­ва­ли ска­терть ко­дом здо­ро­вих рум'янцiв, змi­ша­ли з дзво­ном по­су­ди свiй гру­бий смiх i свою мо­ву.


- Ja-ja… Ja-ja… - трi­ща­ло по­над сто­лом, а пiд сто­лом сту­ка­ли но­ги, гру­бi лит­ки у пан­чо­хах з гру­бої вов­ни та в за­по­ро­ше­них кап­цях, їх да­ми, не­гар­нi, у лас­то­вин­нi, здiй­ма­ли кос­тi пле­чей в по­га­но приг­на­них блуз­ках i ме­ха­нiч­но ви­ки­да­ли iз се­бе, як тi ляльки, що їм тре­ба при­тис­ну­ти у вiд­по­вiд­но­му мiс­цi:


- Ach!.. Wun­dersc­hon!


- Ja-ja… Ja-ja… - ру­ба­ли муж­чи­ни.


- Kolossa-al!.. - спi­ва­ли да­ми, кла­ду­чи со­бi на та­рiл­ку ве­ли­чез­нi пор­цiї стра­ви.


За ок­ре­мим сто­лом пох­му­ро обi­дав руський i бо­яз­ко по­зи­рав навк­ру­ги, як заг­на­ний вовк.


Тихо пе­ре­су­ва­лись ла­кеї у чор­них фра­ках, замк­нув­ши в об­лич­чях по­ва­гу, бли­ща­ло срiб­ло по­су­ди, п'явсь ви­ног­рад по ко­ло­нах, за на­ми шу­мi­ли пальми, а пе­ред на­ми мо­ре.


I ось рап­том на тлi синього мо­ря проп­ли­ває ко­ро­на зо­ло­то­го во­лос­ся. Морськi очi встром­ле­нi в ме­не, i бi­ле об­лич­чя при­вiт­но ки­вав. Во­на тро­хи спiз­ни­лась…


- Як! Зно­ву во­на? - скрик­ну­ла Мар­та. Од­нак їй за­раз ста­ло до­сад­но за ви­гук.


- Вибачай, ви­ба­чай… я вже мов­чу…


Марта по­чер­во­нi­ла. Не­пев­ний вог­ник блис­нув їй в оцi. Во­на ме­ха­нiч­но схо­пи­ла шит­во, на­хи­ли­лась над ним i нер­во­во за­ти­ка­ла гол­кою.


Але се не спи­ни­ло Ан­то­на. Вiн був не тут.


- Дивно, що ми го­во­ри­ли на­вiть то­дi, ко­ли мов­ча­ли… Що на­шi дум­ки згу­ча­ли в од­по­вiдь, як iн­шi стру­ни, ко­ли за­че­пиш од­ну. Що ко­ли я ди­вив­ся на хма­ри над мо­рем, во­на ба­чи­ла за­раз, як їх тi­нi ку­па­лись в си­нiй во­дi. Або на хма­рин­ку на ске­лi - я знав од­по­вiдь: "Се по­цi­лу­нок не­ба". А що див­нi­ше, ко­ли так роз­мов­ля­ли, па­ну­ва­ла ве­ли­ка ти­ша, не­мов крiм нас нi­ко­го не бу­ло на свi­тi. I тут я впер­ше по­ба­чив, що в неї чер­во­нi гу­би…


Марта пок­ла­ла шит­во.


Вона си­дi­ла рiв­на, на­че ви­рос­ла зра­зу, з очи­ма, мiц­но встав­ле­ни­ми в оп­ра­ву по­вiк.


- Було б то­бi од­ру­жи­тись з блон­дин­кою…


- Ти ду­маєш так? - не­уваж­но ки­нув Ан­тiн, ви­пус­ка­ючи з лег­ких но­вий клуб ди­му.


Вiн вже не мiг спи­ни­тись. Опо­вi­дав, як в спе­ку, ко­ли ске­лi аж бi­лi­ли од неї, а гру­ди пи­ли га­ря­че по­вiт­ря, мов ла­ву вул­ка­на, во­ни блу­ка­ли по без­люд­них ву­ли­цях мiс­та, се­ред ди­ких са­дiв мас­лин, сi­рих, з зiг­ну­ти­ми ко­лi­на­ми, з жи­ла­ви­ми ру­ка­ми-га­луз­ка­ми, як ра­би, що ка­ме­нi­ли на скри­вав­ле­нiй ма­ком зем­лi. Га­ря­че по­вiт­ря тан­цю­ва­ло та­ран­те­лу по ске­лях, а в сi­рих мас­ли­нах ци­ка­ди гра­ли на кас­таньєтах. Iш­ли ме­жи стiн, гру­бо зло­же­них з сi­ро­го ка­ме­ню, ви­ши­тих блi­ди­ми пе­ра­ми па­по­ро­тi. Над нею стир­ча­ла дру­га стi­на, з опун­цiй, де круг­лi лис­тя так са­мо гру­бо скла­да­лись один над дру­гим, як i ка­мiн­ня. Се бу­ло щось ди­ке, отi опун­цiї, нез­ро­зу­мi­ле, без­лад­не, на­ля­ка­на юр­ма ко­лю­чо­го лис­тя. Во­ни лiз­ли од­нi на дру­гих - сi кра­би рос­лин­но­го царст­ва, - i їжи­лись на них ко­люч­ки, на­че во­лос­ся од смер­тельно­го жа­ху. Кри­чав десь осел. Крик ос­лю­ка бив­ся по­мiж опун­цiй, та­кий же ко­лю­чий, як i во­ни… Ча­сом спи­ня­лись, щоб да­ти до­ро­гу жiн­кам, якi пi­дiй­ма­лись з во­дою по схо­дах. В ка­за­нах, на­че при­ки­пi­лих до го­ло­ви, важ­ко гой­да­ла своє тi­ло во­да та хлю­па­ла в по­бi­ле­нiй ча­шi. Во­ни про­пус­ка­ли повз се­бе ряд не­ру­хо­мих, зас­тиг­лих об­лич, жи­ли на шиї - як дро­тя­нi; ко­рот­кий вiд­дих - як вiд­дих со­ба­ки на ло­вах, i но­ги, спе­че­нi на су­ху фi­гу, що лип­ну­ли чiп­ко до кам'яних схiд­цiв. I знов йшли да­лi по ка­мiн­цях, що роз­си­па­лись з-пiд пi­до­шов, се­ред ки­ли­мiв дро­ку, зо­ло­то­го i за­паш­но­го, над яким чор­не рiж­ко­ве де­ре­во пус­ка­ло зе­ле­нi сльози струч­кiв. Рап­том ста­ва­ли, ос­лiп­ле­нi мо­рем. Во­но ви­ри­на­ло нес­по­дi­ва­но, зра­зу, i зво­ру­ша­ло ду­шу своїм ра­дiс­ним свiт­лом, синьою млою, се­ред якої пла­вав на мо­рi Ве­зу­вiй, на­че ве­ли­ка бла­кит­на ме­ду­за. А да­лi знов був си­вий по­лин, аку­ли­нi па­щi агав, ка­мiнь i дрок, мов дро­тя­на щiт­ка, якою че­са­лось сон­це, по­ли­шив­ши на нiй пас­ма сво­го зо­ло­то­го во­лос­ся.


Антiн ба­чив пе­ред очи­ма те, про що го­во­рив. Кра­сою сло­ва, блис­ком уяви вiн опу­шив Мар­ту, ско­рив, во­див за со­бою. Во­на йшла з ни­ми по­кiр­на, не­пот­рiб­на, та тре­тя, як тiнь, i ди­ву­ва­лась си­лi, яка не да­ва­ла їй змо­ги опер­тись. Як в ча­рiв­но­му снi, во­на хо­ди­ла за ни­ми по ву­зеньких про­вул­ках з зас­то­ялим теп­лом, що по­рi­за­ли скрiзь сад­ки ви­ног­ра­ду й цит­рин, то бi­лi на сон­цi, то сi­рi у хо­лод­ках. Зда­ва­лось, з гiр по­тек­ла ко­лись бист­ра во­да i ли­ши­ла по со­бi висх­лi кам'янi ло­жа, на днi яких без­гуч­но блис­кав хви­ляс­тий рух ящiр­ки, сi­рої, не­мов ду­ша ка­мiн­ня. А ось пе­реш­ко­да. Од стi­ни до стi­ни за­пов­ни­ла ву­лич­ку в'язка ко­лю­чо­го сi­на на го­ло­вi жiн­ки. Миг­ну­ло на мить пiд­бо­рiд­дя, кiн­чик рiв­но­го но­са або во­гонь чор­но­го ока - i зно­ву так са­мо пус­то i мерт­во в ло­жi вмер­лої рiч­ки. Ти­ха пос­туп се­лян­ки про­па­ла у спер­тiм теп­лi - i тiльки зно­ву без­гуч­но мелькає,

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сон, Коцюбинський"