Читати книгу - "Сон, Коцюбинський"

Бiля бла­кит­ної гро­ти мо­ре зди­ма­лось i раз у раз вли­ва­ло в неї срiб­ло своїх хвиль. Наш про­вiд­ник бравсь за лан­цюг, щоб ске­ру­ва­ти чо­вен, ми пi­дiй­ма­лись на хреб­тi хви­лi, i мо­ре рап­том вплю­ва­ло чо­вен в тiс­ний от­вiр. Вiв ле­тiв се­ред бри­зок i пi­ни, скре­го­чу­чи, б'ючись бо­ка­ми об ске­лi, i на­реш­тi ти­хо гой­дав­ся, як зас­по­коєний ле­бiдь. Пер­ше, що я по­мi­тив, пiд­няв­шись з чов­на, - се бi­лi зу­би моєї су­сiд­ки, їх одк­ри­ва­ла ра­дiсть бла­ки­тi. Мо­же, i в ме­не так са­мо свi­ти­лись зу­би. На­вiть на­пев­но. Я не го­ден опи­са­ти то­бi бла­кит­ну гро­ту. Ко­ли б ти мог­ла ство­ри­ти важ­ке скле­пiн­ня з ли­то­го срiб­ла, роз­пус­тить в рi­ди­ну до­ро­гий тур­кус, щоб вiн гой­дав­ся, i грав вог­ня­ми, i го­лу­бу ки­дав ок­си­ди­ров­ку на стi­ни, ко­ли б то­бi вда­лось зiб­ра­ти з не­ба i мо­ря усю бла­кить, щоб на­си­ти­ти нею по­вiт­ря пе­че­ри, ти ма­ла б щось сла­бо по­дiб­не до тої гро­ти. А як свi­ти­лось тi­ло у тiй во­дi! Во­но го­рi­ло си­нiм вог­нем. Ми гой­да­лись на чов­нi, на­че пла­ва­ли в не­бi, за­чер­па­ли до­ло­ня­ми во­ду, а ви­си­па­ли з неї дощ са­моц­вi­тiв. Срiб­на хви­ля без­пе­рес­тан­ку вплю­ва­ла в гро­ту но­вi чов­ни. А ми ди­ви­лись, як з них пi­дiй­ма­ли­ся лю­ди, i ра­дiсть бла­ки­тi одк­ри­ва­ла їм зу­би…

Для од­мi­ни ми їзди­ли в мо­ре ло­ви­ти ри­бу. За­пус­ка­ли во­ло­сiнь в гли­би­ну, i ко­ли ри­ба клю­ва­ла, во­ло­сiнь би­лась на пальцi, як жив­чик. Ми їх ви­тя­га­ли на сон­це, тих яск­ра­вих, роз­мальова­них ри­бок, бiльше по­дiб­них до ек­зо­тич­них квi­тiв, анiж до риб, три­барв­них вi­оль, чер­во­них чор­тiв i кар­ди­на­лiв, со­ба­чих ри­бок i ко­ро­лiвських; ми зби­ра­ли з дна мо­ря роз­кiш­нi бу­ке­ти.

Повертались зас­ма­ле­нi сон­цем, об­вi­янi вiт­ром, со­ло­нi од морської во­ди…

Але трап­ля­лось, що су­сiд­ка не з'явля­ла­ся зов­сiм… То­дi…

Антiн ур­вав. Встав зно­ву з крiс­ла i за­хо­див по ха­тi важ­ким, ви­раз­ним кро­ком, на­че втоп­ту­вав в зем­лю за­таєнi згад­ки.

- Тодi?.. - пiд­ня­ла Мар­та ки­ну­те сло­во.

Їх очi стрi­лись на мент, як кре­мiнь й кре­са­ло, у злiй бо­ротьбi…

- То-дi… - по­ма­лу, цi­дя­чи сло­во по сло­вi, од­по­вiв їй Ан­тiн, - то­дi блу­кав я сам… Глу­хий, як скрип­ка, ко­ли пор­ва­лись у неї стру­ни… нi­мий, як лю­ди­на, що нес­по­дi­ва­но втра­ти­ла го­лос… Я її кли­кав, ту не­вi­до­му… кли­кав, щоб ра­зом чи­та­ти кни­гу кра­си, яка для ме­не зак­ри­ва­лась без неї. Я ди­вивсь i не ба­чив. Я її кли­кав, а во­на не з'явля­лась…

Мартi зда­ло­ся, що Ан­тiн на­вiть зiтх­нув.

- Звели нас зно­ву мi­сяч­нi но­чi. Я си­дiв десь на ске­лi. Мi­сяць ще не зiй­шов. Хор цвiр­ку­нiв м'яко сюр­чав в су­хiй тра­вi, а один з них, пок­ри­ва­ючи все, дзвiн­ко тяг­нув свою но­ту, на­че мiж зем­лею i не­бом, по­над зас­тиг­лим мо­рем сну­ва­лась й дзве­нi­ла без­ко­неч­на срiб­на стру­на.

- Вам сум­но? - по­чув я знай­омий го­лос з-за вис­ту­пу ске­лi i то­дi тiльки її по­мi­тив.

- Менi теж сум­но. Ми на­ле­жи­мо з ва­ми до са­мот­нiх, здається, як i наш ост­рiв.

Вона сi­ла по­руч зо мною i про­тяг­ла ру­ку над мо­рем.

- Ви по­ди­вiться, вiн все пли­ве. Вiч­но са­мот­нiй в прос­то­рах мо­ря, а мо­ре хлю­па в йо­го бо­ки. Не­ма од нього до­ро­ги. Хi­ба мi­сяць вно­чi збу­дує зо­ло­тий мiст, з'єднає ост­рiв з да­ле­ким i не­вi­до­мим. Але мiст той та­кий ле­генький, та­кий трем­тя­чий, хист­кий, що тiльки мрiя зва­жи­тись мо­же сту­пи­ти на нього i лег­ким, не­чут­ним кро­ком по­манд­ру­ва­ти у да­ле­чiнь…

Я по­чув її го­лос i пе­рес­тав бу­ти мерт­вим де­ре­вом скрип­ки. Во­на вже во­ди­ла смич­ком своєї уяви по ту­гих стру­нах. Го­лос мiй знов обiз­вав­ся у гру­дях i очi ви­дю­щи­ми ста­ли. Я ба­чив, як схо­див мi­сяць, як мо­ре прос­те­ли­ло йо­му пiд но­ги зо­ло­тий ки­лим, а пальми, за­ма­хав­ши сот­ня­ми вi­ял, вi­та­ли - "осан­на!". По­чув од­ра­зу, як теп­ла хви­ля по­вiт­ря, зiт­ка­на з сяй­ва, з за­па­ху мо­ря i ди­ких трав, ти­хо ко­ли­ха­лась по­мiж мас­лин i би­ла в ли­це нам аро­мат­ним при­боєм. По­ба­чив зморш­ки Мон­те-Со­ля­ро, якi нi­ко­ли йо­го не ста­рять: все те ди­ке ка­мiн­ня, що роз­сi­лось по схи­лах ам­фi­те­ат­ром, як в древ­нiм те­ат­рi, за­ди­вив­шись на сце­ну мо­ря, де мi­сяць тво­рить свою од­вiч­ну мiс­те­рiю.

Антiн за­ду­мав­ся. Ви­ди­мо, вiн сил­ку­вавсь щось при­га­да­ти, нап­ру­жу­вав пам'ять i без­по­мiч­но мов­чав.

- Тут в снi мой­ому якась пе­рер­ва, - по­чав ви­ну­ва­то, - якась чор­на бе­зод­ня. Не пам'ятаю, що бу­ло. Я на­че зник рап­том, стер­тий з зем­лi, i зник­ли зо мною ост­рiв, мо­ре й во­на. Все впа­ло у прiр­ву.

Не при­га­даю, як я опи­нив­ся в чов­нi. Не я, а ми. Ми бу­ли вдвох. Мi­сяць ви­сiв над мо­рем. Да­ле­кi ске­лi ближ­чи­ми ста­ли. Фi­оле­то­вi зморш­ки ляг­ли на їх об­лич­чя, i якась теп­ла, ма­тер­ня тур­бо­та на­хи­ли­ла ске­лi над мо­рем. Якась доб­рiсть з'єдна­ла бе­рег i мо­ре, зго­да i сму­ток. I по­во­лi, по­ки рiс мi­сяць i блiд, рос­ли ске­лi i блiд­ли. По­ви­тя­га­лись гост­рi шпи­лi, од­дi­ли­лись ок­ре­мi ка­мiн­ня, пе­рет­во­ри­лись у бi­лий мар­мур, одяг­ли­ся в рiзьбу, i встав пе­ред на­ми ост­рiв iз мо­ря - весь як мi­ланський со­бор. А мi­сяць ви­мос­тив зло­том до­ро­гу до нього.

Нашi вес­ла ти­хо плес­ка­ли в мо­рi. З-пiд них ска­ка­ли вог­нi. Дрiб­нi, ма­ленькi, зе­ле­нi, як бли­ща­ки у пет­рiв­ча­нi но­чi. Ми зу­мис­не нап­рав­ля­ли чо­вен на тi­нi, бо там яс­нi­ше го­рi­ли вог­нi. Зда­ва­лось, що вес­ла виг­рi­ба­ли iз мо­ря скри­тi в ньому скар­би. Во­на роз­щiб­ну­ла ру­кав, за­ка­са­ла аж до пле­чей i встро­ми­ла у во­ду ру­ку, бла­кит­ну в мi­сяч­нiм сяй­вi!

- Дивiться! - гу­ка­ла i ви­пус­ка­ла з-пiд пальцiв ве­се­лi вог­нi, що за­раз гас­ли.

- Тепер ми, як бо­ги! - смi­ялась. - Кри­чiть: "Хай бу­де свiт!"

- Хай бу­де свi­тi - пов­то­ряв я за нею i теж за­ну­рю­вав ру­ку.

Ми на­хи­ля­лись над краєм чов­на, та­кi близькi до се­бе, що чу­ли на що­ках лос­ко­тан­ня во­лос­ся та теп­ло лиць, i ди­ви­лись, як ви­ри­на­ли з таємно­го гли­бу i ска­ка­ли крiзь на­шi пальцi зе­ле­нi iск­ри, од­на, дру­га, де­ся­та…

Потому я вий­мав ру­ки, з них стi­ка­ла во­да, а я брав­ся за вес­ла й плив да­лi, сип­лю­чи ни­ми дощ iс­кор.

Часом ваш чо­вен на­ти­кавсь на ри­бацький. Лiх­тар на ньому ки­дав чер­во­не свiт­ло на мо­ре, на снас­тi, ка­на­ти, бiк бар­ки i доб­ре, обс­ма­ле­не вiт­ром ли­це.

- Щасливого ло­ву! - ки­ва­ла во­на го­ло­вою ри­бал­цi.

- Щасти i вам, ма­дон­на! - об­зи­вав­ся гли­бо­кий го­лос, i чор­ний бриль по­важ­ним ру­хом роз­рi­зу­вав свiт­ло.

Ми заїзди­ли в гро­ти. В них бу­ло тем­но, аж чор­но. Але до­во­лi бу­ло зво­рух­нуть тiльки той чор­ний сон, як вiн бу­див­ся цi­лим по­жа­ром, сно­па­ми iс­кор i пе­рет­во­рю­вав во­ду в зо­ря­ну нiч.

У Гро­тi свя­тих об­няв нас мiс­тич­ний, таємний