Читати книгу - "Покоївка під прикриттям, Тейлор Грін (Taylor Green)"

— Чорт забирай, просто не можу повірити! — вигукнула Варя, відчиняючи мені двері. — Вони дійсно тебе виперли! За два дні до початку навчального року! От паскудство!

Вона відступила, пропускаючи мене, і не переставала при цьому лаяти мого вітчима за допомогою всіх відомих їй епітетів. А словниковий запас у неї ого-ого. Хорошого журналіста, як то кажуть, помітно здалека, за дуже, дуже багатою лексикою. А талановитий журналіст може так послати, ще й дякувати будете. Варвара у нас на факультеті - найкраща, і не тільки в нецензурній лайці. Якщо треба знайти матеріал чи нарити інформації для «жовтої» статті, буде зроблено ще до того, як викладач дочитає завдання до кінця.

Маленька і вертлява, вона, мов привид, проникне куди завгодно. З цієї ж причини друзів у неї небагато. Те, що Варя завжди перша в курсі подій, дістає пропуски на всі «гарячі» події, очолює репортерські практики і екскурсії, витримати не могли навіть найменш схильні до конкурентної боротьби. Найактивніші ж ніяк не могли її перемогти, тому вже два роки тихо бісилися.

Мені пощастило не потрапити ні до тих, ні до інших, тому, що я постійно була зайнята роботою, підробітками або їх пошуками.

— Привіт, — кволо посміхнулась я, затягуючи до квартири спортивну сумку з одягом — єдине, що мені дали зі собою взяти. — Дякую, що дозволила закинути до тебе барахло.

Мені аж полегшало, коли я нарешті впустила сумку на підлогу. Уявивши, що довелося б тягати її зі собою по всьому місту, поки шукатиму роботу, здригнулася. Добре, що є Варя, з якою ми подружилися на першому курсі, коли я мало не вилетіла з універу через пропуски. Дівчина і тут найперша взяла все в свої руки (в першу чергу мене). Так і повелося, вона мене підтягує з навчанням, я інколи складаю їй компанію на якихось виставках, допомагаю з університетським тижневиком. На щось більше в мене просто не вистачає часу.

Варя хоч і не мала змоги прийняти мене, бо і так спить разом із двома молодшими сестрами на тісному дивані, та погодилася приглядіти за речами, поки я не знайду хоч якийсь підробіток. Мене б залюбки взяли в кафе, де я пропрацювала все літо, але тоді в мене не залишиться часу на сам університет. Та проблемою номер один залишалося житло. Без завдатку ніхто тебе й на поріг не впустить, а в моєму гаманці залишилося лише триста гривень. Або дах над головою, або їжа. Без першого кілька днів ще можна якось проіснувати, а от голод чекати на кращі часи не буде.

Попрощавшись із Варварою, я поскакала за адресою, вказаною в першому ж оголошенні на сайті нашого міста.

***

«Потрібна покоївка! Ненормований графік, висока заробітна плата, щотижневі виплати». Звучить просто прекрасно, еге ж? Навіть підозріло ідеально, можна сказати. І не дарма. Знали б ви, що мені запропонував той пристарілий лисуватий чоловічок в червоному халаті, розстібнутому на волосатих грудях,  поки похітливо оглядав мене з ніг до голови. Ледве вшилася звідти. Кілька оголошень відпали через пункт «змінний графік». Залишилося лише два - підозріла вакансія прибиральниці в квартирі та в готелі «Ореол» потрібна була покоївка. Що ж, щасти!

Як я взагалі опинилася із трьома сотнями на вулиці, ніби старий собака? І сама не зрозуміла, хоча й давно знала, що саме цим закінчиться наша війна з маминим чоловіком. Стас, який з’явився в нашій квартирі три роки тому, одразу спробував прибрати до рук абсолютно все. Переїхав, змусив маму влаштуватися на ще одну роботу, бо він, бачте, тяжко працює, і повинен харчуватися якісними м’ясними продуктами. А заробляти на їжу – «суто бабське діло», він же складає  «на нормальну хату і нову машину», але тих грошей ніхто ніколи не бачив. Однак, мама йому вірить, більше того, обожнює свого Стасика до поросячого виску, заглядає в рот, коли той розказує байки про підвищення, яке «вже точно не за горами» (те, що підвищити автомеханіка на хлібозаводі можуть лише до старшого механіка чи до розвізника, її не хвилює). За те мої саркастичні випади завжди влучають в ціль, Станіслав Давидович розпушує свого павиного хвоста, і, бризкаючи слиною, починає розповідати мені, яка я невдячна, безсовісна утриманка, якій уже вісімнадцять/дев’ятнадцять, а тепер і двадцять років, а вона все ще сидить на шиї. Всі ці його слова були пустим звуком. Тому, що на навчання та одяг я почала заробляти собі одразу після школи, коли мама захворіла та лягла в лікарню, і нам просто не було чого їсти. І тому, що за несамовитим трусінням переді мною своїм павиним хвостом і криками: «Я тебе годую, одягаю!», я бачила звичайну курячу дупку, яку він після зміни садовив на диван перед телевізором.

Він просто закомплексований недоумок, зате талановитий маніпулятор, тому мама вже давно перестала бути моєю матір’ю. Вона стала слухняною дружиною, і ця роль зайняла стільки місця в її житті, що остаточно витіснила мене. Вчора мені офіційно виповнилося двадцять, і вітчим знову завівся на тему: «Досить сидіти на шиї в батьків!». Замість святкових подарунків, я отримала лише стару спортивну сумку, в яку мала вмістити одяг, взуття та мінімум особистих речей. Глянувши на маму, яка з покірно опущеними очима, просто стояла за спиною Стаса і кивала на кожне його слово, я зрозуміла, що цього разу нічого не вийде, і іншого виходу, окрім як забратися з цієї квартири, в мене немає.

І тепер я тут, стою перед входом у квартиру на сьомому поверсі новенької багатоповерхівки, сподіваючись на те, що за сталевими дверима не черговий старіючий збоченець, а надія на тепле і сите майбутнє. Однак такого варіанту розвитку подій я точно не очікувала.

Двері рвучко відчинилися аж після четвертого дзвінка, і я почула над головою ошелешене:

— Студентка Андріянова? Не пам’ятаю, щоб призначав Вам додаткові заняття з Менеджменту.

Я сіпнулася, підіймаючи погляд. На порозі стояв наймолодший, найнестерпніший і найсаркастичніший викладач нашого університету, Яровий Денис Олександрович. Темне волосся, завжди гладенько зачесане, було мальовничо скуйовдженим, декілька пасем упали на високий лоб, і це зробило його ще більш схожим на зухвалого старшокурсника. Аж ніяк не на суворого викладача.