Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

/70/ Чорна земля[28], й звабливо так тупотять їхні стопи,

Поки до батька спішать. Той — на небі володарює:

Грім у правиці його, палахкий, готовий до лету.

Міццю здолавши Крона-отця, між богами по правді

Все розділив він, і почесті кожен отримав належні.

Ось про що Музи, палат олімпійських окраса, співали —

Дев’ять сестриць, дочки Зевса великого: Клíо, Евтерпа,

Гожа Талíя, і Мельпомена, і Терпсіхора,

І Ератó, й голосна Полігімнія, і Уранíя,

І Калліопа, що з-поміж усіх них — найвидатніша:

/80/ Із владарями, гідними шани[29], поважна, ступає.

А вшанувати когось дочки Зевса великого хочуть —

То, лиш побачать, що з владарíв він, годованців Зевса, —

Роси солодкі йому на язик вони ллють — і одразу

З уст його плинуть медові слова, і тільки на нього

Дивиться люд — як по правді розсуджує він суперечки

Словом простим і як швидко, хай там яка ворожнеча,

А таки тихне вона при мові його непомильній.

Бо ж на те й ум у володарíв, щоб тим, хто у кривді,

Без проволоки одразу ж прийти їм на допомогу, —

/90/ Легко, словом м’яким мають хист вони переконати.

Лиш серед люду стане владáр — наче бога шанують

За його скромність; у зборі — його вирізняється постать.

Ось що значить той дар, який людям Музи вділяють.

Це ж бо від Муз й Аполлона, що здалеку стріли пускає,

І кітаристи, й співці — на землі між людей умирущих,

Від Олімпійця ж — володарí. Блажен, кого Музи

Люблять: солодка з освячених уст пливе в нього пісня.

Хто б і печаль у грудях носив, якусь рану мав свіжу

І гіркоту на душі — та хай лиш служитель тих сестер,

/100/ Муз, заспіває про давніх людей, про їхні діяння

Та про блаженних богів, що вічно живуть на Олімпі, —

Миттю забуде він біди свої, не згадає про темну

Серця журбу[30] — дар співучих богинь усе це відверне.

Радуйтесь[31], дочки Зевса-отця! Милих співів навчіте!

Славте святий небожителів рід, що не відають смерті, —

Тих, що постали з Землі, з зоресяйного Неба, із Ночі

Темної, й тих, кого згодувало Море солоне[32].

Як, розкажіть, на початку боги й Земля народились,

Ріки й море без меж, що піняві хвилі здіймає,

/110/ І мерехтливі зірки, й те небо широке над ними,[33]

Як з них постали боги, дарителі благ усіляких,

Як роздавали достатки ті й почесті розподіляли,

Як вони спершу посіли Олімп, що поритий ярами, —

Все повідáйте мені, Олімпу жительки, Музи,

Все від початків — що з усього того першим постало.

Хаос[34], отже, першим постав, а вже після нього —

Широкогруда Земля, безпечна оселя безсмертних,

Що посідають Олімп, чия маківка снігом біліє,

Й млистий, у надрах землі широкодорожної Тартар,

/120/ Потім — Ерот, що вродою перший поміж богами,

Він і розслаблює тіло усім, хай боги це, хай люди,

Розум у пута бере й заполонює серце у грудях.

З Хаосу виник Ереб, а з ним — і Ніч темнокрила,

З Ночі — Етер[35], а також Днина ясна народилась,

Їх привела вона, темна, на світ, у коханні з Еребом.

Гея ж, Земля, собі рівного, спершу Урана зродила,

Зорями вкритого, щоб і її міг усю він укрити,

Щоб і блаженні боги безпечну мали оселю.

Потім — гори стрімкі, богинь укриття чарівливі[36],

/130/ Німф, які в горах живуть, де ущелини, лісом порослі.

Й Море вона породила безплідне, що хвилі здіймає, —

Пóнтоса, ще без любові-жаги, а вже після того

В злуці з Ураном — глибокодонного Океана,

Кея і Крíоса, й Гіперіóна, а з ними — Япета,

Тею і Рею, й Теміду, й музу тямку — Мнемосіну,

Феба в вінку золотім і прекрасну німфу Тетіду,

І наймолодший потім родився — Кронос лукавий,

Був найстрашніший з дітей, ненавидів дужого батька[37].

Далі й Кіклопів на світ привела вона жорстокосердих, —

/140/ Бронта, Стерóпа й третього — Арга[38], зухвалого духом,

От вони Зевсові й грім подали, й блискавицю скували,

І до безсмертних богів були схожі вони геть в усьому,

От лиш одне посеред чола було у них око,

Тож і прозвали Кіклопами їх, бо серед чола в них

Тільки одне, наче коло, було округлене око.

Сила й снага були в них, і сприт великий в усьому.

Й інше на світ привели ще потомство Гея з Ураном —

Велетнів, трійко синів, таких грізних, що й мовити страшно, —

Котта, і Бріарéя, і Гíеса — гордих зухвальців;

/150/ Міццю налитих сто рук проросло з рамен їхніх дужих

І п’ять десятків голів у кожного понад плечима

Пнулися вгору, й відчутна була незмірна потуга

В членах усіх, могутності повних, і в постаті кожній.

Ось яке грізне пішло від Геї й Урана поріддя.

От і зненавидів їх, дітей тих жахних, від початку

Батько: щойно яке з них народиться — всіх він одразу

В схов запроторював, не дозволяючи світла уздріти,

В надра Землі — й був радий Уран, що такі нечестиві

Коїть діла. Аж Земля у глибинах своїх колихнулась,

/160/ Стиснена, й підступ рівно ж лихий зійшов їй на думку.

Вмить утворила вона щось подібне до сивої сталі,

Сковує серп чималий і той витвір показує дітям,

Зваги їм додаючи,