Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Того разу Фермер лаючись довго вишкрябував її з власної кишені, а потім спересердя загорнув у якусь випадкову скатертину і вручив Сергію зі словами «Наглянь за цим пухнастим щастям, бо ще трохи й вона замість мене русню поскаче бити! Грижу ж заробить, тягаючи автомат!». Сергій пообіцяв наглянути.

З того завдання побратим не повернувся... Тому Сергій і досі наглядає, бо обіцянки, тим паче такі, треба виконувати. Щоправда, іноді Сергій сумнівався, хто саме з них за ким наглядає. Ефіра сиділа з ним в окопах, спала на шиї чи за пазухою, а перед завданнями старанно ховалася у підсумку. Інших кошенят вже давно переправили у тил, а Ефіра зникала, варто було тільки подумати про те, щоб відправити її з передової. Вона майстерно уникала чужих очей, рук та мала звичку непомітно забиратися у речі Сергія. Чоловік її діставав, сварив, але то мало допомагало. Ще й дивилася вона у ці моменти на нього так… Коротше, скоро Сергій просто змирився, що він її грілка, ноги та взагалі підопічний (хазяїном себе язик не повертався назвати, бо заглянувши у ці турботливі котячі очі так і хотілося, як в дитинстві перед бабусею, відзвітувати «Чесне слово, я поїв і в шапці, тобто в касці!»).

Коли ж Сергія поранило (якби не Ефіра, то, напевне, вбило б), кішка якось непомітно пробралася не лише у евакуаційний автомобіль, а й у лікарню. Медперсонал її спочатку намагався вловити, вигнати, та де там… Простіше було вивітрити з приміщення незмінний запах крові та ліків. Врешті на Ефіру махнули рукою та «охрестили» кішкою-привидом. А потім хтось з волонтерів запропонував поставити у палаті «котоліжко» та мисочку, почувши про «чотирилапу медсестру», яка кілька разів ставила на вуха лікарню, коли Сергію раптово ставало гірше. Лікарі до Ефіри ставилися по-різному, але зрештою змирилися, бо проблем вона не створювала, а викинути з палати кішку, яка під вболівання половини лікарні сорок хвилин стрибала по гілках дерева та балансуючи на відливах забиралася у палату господаря, рука ні у кого не піднімалася. А ще Ефіра жодного разу не потрапила на очі якійсь перевірці чи офіційним відвідувачам. Пацієнти Ефіру обожнювали. Вона відволікала їх, веселила і взагалі поводилася до непристойності чарівно та акуратно. Прибиральниці не могли її звинуватити навіть у полишенні слідів на мокрій підлозі!

Можна сказати, що Ефіра Сергія й витягла, бо у дні коли йому не хотілося навіть жити, вона єдина змушувала його їсти, рухатися, вставати, щось робити. Це батьків можна прогнати, на друзів та лікарів гаркнути, але спробуй не встань під турботливо-осудливо-голодним поглядом кішки! А вона ж, ледь він повернув здатність ворушитися, їла лише те, що він їй давав! І лише після того, як він сам поїв. До того ж, як з’ясувалося пізніше, самій Ефірі теж потрібна була допомога. Після виписки з лікарні Сергію просто ніколи було впадати у депресію, бо довелося рятувати вже свою віддану кішку. Вчитися робити їй уколи, переконувати їсти таблетки, возити на УЗД і вмовляти дозволити спеціалістам її оглянути. Його пухнаста красуня була абсолютно безстрашною щодо прильотів, гуркоту обвалів, пострілів, акробатичних трюків, щоб забратися у палату на третьому поверсі, а от чужі руки та зникнення з поля зору Сергія, лякали її до півсмерті…

Ефіра застрибнула на стегно Сергія, діловито пройшлася по його тілу до шиї, потерлася мордою об підборіддя.

 — Все-все, красуня моя, вже встаю. Ці яскраві сни — майже відпустка, а ти мене з них витрусила, як кошеня з підсумка, — посміхнувся Сергій сідаючи на ліжку та потираючи ногу, якою гуляли фантомні болі. На телефоні дзенькнуло сповіщення про повітряну тривогу, за вікном десь далеко гримнуло ППО. Ефіра багатозначно поглянула на чоловіка.

— Зрозумів, не найкращий момент для випаду в астрал. На сніданок час маємо? — зітхнувши поглянув чоловік на свою улюбленицю. Та демонстративно зіскочила  на підлогу й неспішно пішла в бік кухні. — Уже непогано.

3.2.

Ірада

Ірада і Бохлейн приземлилися на летовищі та попрямували до великого вімана, біля якого вже відбувалася жвава посадка. Цей літальний апарат був розрахований на сотню людей та дальні перельоти, а ще був значно комфортніший. Він поніс гостей на північ, до місця, яке було обрано для проведення святкування.

Влаштувавшись біля ілюмінатора Ірада спостерігала, як віддаляється частково оточений нетрями Чхаттісгарх, зелена долина ріки в якій розташовувалося місто, кілька розкиданих по родючій рівнині поселень дхаса-землеробів. Ці поселення виглядали значно приємніше, аніж нетрі попід містом, і дівчина вкотре задалася питанням, чому й навіщо приміські дхаса влаштовують такий смітник. Але потім під віманом заблищало море і це розвіяло сторонні думки. Ірада обожнювала цю прекрасну, безмежну, наповнену різноманітним життям синь, над якою зараз гуляли легенькі аметистові від променів другого сонця хмари.

За деякий час на обрії з’явилися величні північні гори, вершини яких завжди вкривав сніг. Здалеку ці гори здалися дівчині грізними, а при наближенні вразили на диво бідною палітрою кольорів. Сірий, білий, коричневий, чорний і варіанти темно-зеленого. Яскравими тут були лише бірюзові озера, що час від часу зблискували внизу, наче розсип дорогоцінних прикрас. Біля одного з таких озер у формі півмісяця і організували святкове містечко та зону відпочинку. Акуратні будиночки здалеку нагадували викладене вздовж озера намисто з рожевих перлин, в центрі яких знаходиться діамант – святково підсвічений центр зони відпочинку. Весь комплекс тимчасових споруд розміщувався у межах кола, половину якого окреслювали контури внутрішнього берега озера. За останніми правилами все організовувалося так, щоб по завершенню свята, залишки можна було знищити одним спалахом, не переймаючись тим, що щось зайве дістанеться дикунам, чи зашкодить місцевій екосистемі