Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

— Ми прийшли, — нарешті тихо сказала Інгрід, зупиняючись.

Ми вийшли на галявину, посеред якої стояли пласкі кам’яні брили різної висоти. Здавалося, що якийсь велетень розкидав їх із такою силою, що вони встромилися в землю. Єдине, що спростовувало цю думку — їх ідеально кругове розташування. Проміння пробивалося крізь листя й лагідно спадало на камінь. Я вже хотіла підійти ближче, але Інгрід схопила мене за руку:

— Не варто заходити в середину. Тут досі таїться древня магія.

Назад ми повертались мовчки. Я не хотіла ні з ким говорити — лише намагалася запам’ятати шлях.

***

Під час вечері я раптом згадала, як Інгрід казала, що про нас із Локі пліткують.

"Тобто, вони вважають мене дружиною Локі, раз називають «міледі»? Чорт, навіть те, що ми не спимо разом, вони обговорюють! А звідки їм знати? Може, він хропе уві сні, і тому ми спимо в різних кімнатах, хоча щоночі він приходить до мене, а потім іде назад? Вони про це не подумали?!"

Від самої думки опинитися з ним у ліжку мені раптово стало спекотно.

— Якщо суп несмачний, так і скажи. Не треба з такою люттю його перемішувати, — сказав Локі, торкнувшись моєї руки. Я здригнулася — від несподіванки.

— Що з тобою? — здивовано запитав він.

— Я замислилась. І тому, коли ти доторкнувся, я злякалась, — відповіла я, не дивлячись на нього.

— Цікаво, над чим же ти так замислилась?

— Ні над чим конкретним, — сухо відповіла я.

Та уява зрадницьки підкинула мені образ Локі в озері. Я майже чула плескіт води. Бачила його оголеного. Кожна лінія його тіла була ідеальною. А ті блискучі краплі на грудях серед темного волосся...

— Ти почервоніла. Отже, думала таки про щось конкретне, — промовив він нахабно, поглядом стягнувши з мене сукню.

— Ти знав, що про нас пліткують? — випалила я.

— Ні. Але цікаво, що саме. Ми ж пристойна родина.

— Ми — родина?

— Так. Я представив тебе як свою дружину. Поясним, що офіційне оголошення ми відклали, бо ти важко перенесла переїзд. Але ми все владнаємо, буде прийом, і всі дізнаються.

— А може, не варто починати з брехні? Бо я не пам’ятаю, щоб казала тобі «так» — ні в мерії, ні в церкві. Тож по суті, я тобі — ніхто.

— Ти мені не «ніхто», — відрізав він.

— А ще вони обговорюють, що ми не ходимо на месу, — кинула я, намагаючись змінити тему.

— Куди?

— До церкви.

Локі закинув голову й розсміявся.

— Я — в церкву? Це найоригінальніше, що я чув за останній тиждень. Я… в церкву!

— Я щось смішне сказала? — ображено запитала я.

— Бренна, ти ж пам’ятаєш, хто я?

— Мене звати Лера. Але ти вже двічі називаєш мене чужим ім’ям. Знаєш, якби ти дійсно був моїм чоловіком — я б тобі очі видряпала, — з саркастичною усмішкою сказала я.

— Я знаю, як тебе звати. Але колись я тебе називав Бренна. Надалі… обіцяю, не плутати, — сказав він винувато.

— Тобто ти й далі стверджуєш, що ми зустрічались раніше? І що тепер я маю вірити ще й у переселення душ? — Я хмикнула. — Хоча… я ж тут, вечеряю з богом. Чому б і не вірити в реінкарнацію?

Я вперше за вечір подивилася на Локі. Його обличчя було похмурим.

— Вибач. Не хотіла зачепити твою… ніжну душу.

— Там немає що зачіпати. У мене її просто немає, — процідив він, різко встав і вийшов, залишивши мене саму.

— Та що я такого сказала? Це я повинна ображатися. Називає мене чужим ім’ям, а коли роблю зауваження — ображається. Ні, я це так не залишу!

Я підвелась і пішла за ним у бібліотеку.

— Знаєш, Локі… Я не розумію, чим я тебе так образила. Я не Бренна. І ніколи нею не буду. У мене було життя — впорядковане, зрозуміле — до тебе. І якби я знала, що все так обернеться, я б у тій залі або втекла, або… вбила тебе. Я не просила тебе тягнути мене сюди.

— Замовкни… Замовкни! — його обличчя скривилося від болю.

Він підскочив до мене, схопив і сильно струснув. Я почувалася ганчір’яною лялькою. У темряві бібліотеки його обличчя здавалося блідим плямою над сорочкою, але в його очах з’явилося щось, від чого мені запаморочилось. Я ледве дихала.

— Ти зараз схожа на «Прімаверу» Ботічеллі. Ті самі великі очі кольору моря… — прошепотів він, торкнувшись мого обличчя. — Ті самі золотисті коси…

Він відкинув пасмо волосся, провів пальцями по шиї — і різко витяг гребінь. Волосся розсипалося. Він перебрав прядки, а потім  поцілував. Спочатку — ніжно, майже несміливо. Я застигла, приголомшена. Потім поцілунок став глибшим. Його дихання змішалося з моїм. Він припав губами до впадини на моїй шиї. Мої руки зарились в його волосся. Але коли його рука торкнулася моїх грудей, у глибині мене прокинулось щось незнайоме. Я отямилась. Спробувала чинити опір, хоч ноги стали мов із свинцю. Впираючись у його груди, прошепотіла: