Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

Його тіло в променях вранішнього сонця сяяло, від нього йшов пар. Він був повністю оголений. Відкинувши волосся з обличчя, він, здається, щось помітив — погляд уперто звернув у мій бік. Я затамувала подих. Ще тільки бракувало, щоб він упіймав мене на підгляданні. Але він лише розвернувся й поплив назад. Я полегшено зітхнула й, обережно вибравшись зі схованки, навшпиньки пройшла під горою, а потім стрімголов кинулася назад у замок.

Влетівши до бібліотеки, я схопила першу—ліпшу книжку, відкрила її й застигла, втупившись у підлогу. Картинка з озера не виходила в мене з голови.

— Отямся, дурепо, — гримів мій внутрішній голос. — Що, голих чоловіків ніколи не бачила?

— Що читаєш? — раптом почувся голос Локі. Він взяв у мене з рук книжку. — О, ти знаєш корейську?

— Що? — здивовано спитала я, ніби прокинувшись.

— Ти знаєш корейську? — повторив він із лукавою посмішкою.

— Ні… — розгублено відповіла я, переводячи погляд то на книжку, то на нього. Волосся в нього було ще мокре, і м’якими хвилями спадало на плечі.

— То навіщо тобі ця книжка?

— Не знаю… просто… не знаю, — пробурмотіла я, ковтнувши зрадницький клубок у горлі. Напевно, я погано спала, і це позначилось на ясності думок.

— То навіщо ти так рано встала?

— Це що, допит? — обурено випалила я, вирішивши, що найкращий захист — це напад.

— Я просто запитав, — відповів він, піднімаючи руки догори. — Але ти й справді не виспалась: зла, як відьма. Хоча, незважаючи на це... небезпечно приваблива.

Промовив це — і раптово поцілував мене, після чого розвернувся й вийшов. Усе сталося так швидко, що я навіть не встигла обуритись.

— Ну точно, не мій день, — пробурмотіла я. — Не скупалась, узяла якусь книжку на мові, якої не знаю, та ще й виглядала, як повна дурепа.

Але, попри все це, мої губи ще горіли від того короткого поцілунку. Я вирішила не накликати на себе більше неприємностей і провести день у своїй кімнаті. Порившись у книжках, знайшла щось відповідне для читання — “Гомера”. Після тієї сварки Локі ніколи не заходив у мою кімнату.

Уночі я дочитала книжку, відклала її й загасила свічку. Напівсонна, я почула кроки в коридорі. Вони наближались до моїх дверей. На мить зупинилися просто перед входом… але після короткої паузи пішли далі.

***

Прокинувшись зранку, я замислилась: а чи все це взагалі відбувається зі мною насправді? Локі, Шотландія середньовіччя… Якщо це правда, то, можливо, й те, що друїдські капища — це портали в інший світ, теж виявиться істинним. Але як знайти цей портал і не потрапити при цьому ще в якусь іншу епоху, а одразу додому? І в кого спитати, щоб не прийняли за божевільну чи відьму?

— Інгрід… Точно, — подумала я. — Можна розпитати її, як ніби просто з цікавості. Якщо вона місцева знахарка, то, можливо, не є палкою католичкою.

Прийнявши рішення, я швидко підвелась, знайшла темну сукню, вдяглась, прихопила накидку та хустку й спустилась униз. На кухні жестами попросила хліба й води. Отримавши все необхідне, вирушила в село до Інгрід. Встигла якраз вчасно — вона саме збиралася йти по трави в ліс.

Цілий день ми провели разом. Коли стомлені присіли на узліссі перекусити, я почала розпитувати її про лікування травами, поступово переводячи розмову на тему давніх вірувань. Коли ж запитала про друїдів і чи немає поруч їхнього капища, Інгрід уважно на мене подивилася. Помовчавши, відповіла:

— Міледі, навіщо вам це?

— Не знаю… Просто цікаво. Та й нудно мені, от і наслухалась балачок служниць, вирішила запитати у тебе, — збрехала я. Насправді, навіть якби служниці щось і обговорювали, я б усе одно нічого не зрозуміла.

— Послухайте уважно, міледі, — заговорила Інгрід серйозно. — У селі вже всі звикли, що мілорд не ходить на месу. Йому це сходить з рук, бо він не часто буває в замку. Але те, що ви теж не з’являєтесь у церкві — вже викликає плітки. Ви чужинка, а на чужих тут завжди дивляться з підозрою. Тепер ще й зі мною дружите — це також насторожує. Тож не варто розпитувати інших про стародавні вірування, бо можуть і за відьму прийняти.

— Але чому? Якщо мені просто цікаво?

— Це "цікаво" може обернутись лихом, міледі. Будьте обережні. — Потім, трохи помовчавши, додала: — Тут недалеко є стародавнє капище. Якщо вам справді так цікаво — можу відвести. Але про це не має знати ніхто.

— Добре. Тут мені більше нікому довіритися, окрім тебе, — сумно відповіла я.

Ми рушили в глиб лісу. Спочатку йшли мовчки. Згодом Інгрід почала розпитувати про мене: звідки я, хто мої рідні, як я познайомилась із мілордом.

Я намагалася не вигадувати зайвого, щоб не втрапити в халепу. Сказала, що жила далеко звідси, потім і познайомилася з мілордом, і він забрав мене до сюди.

— Як романтично… Хоча, ходять чутки, що ви посварилися і навіть не спите разом, — сказала вона з хитрим підморгуванням.

— О Боже… Та невже в селі вже й це обговорюють?

— Дурненька, від служниць нічого не сховаєш. Їм тільки дай привід побалакати, — засміялася Інгрід. Від її слів я почервоніла, уявивши, як служниці перемивають кісточки мені й Локі.