Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

— Ні… відпусти мене…

Він ніби не чув. Його губи досліджували мою шию.

— Локі, відпусти…

Я намагалася вирватися. Він зупинився, глянув мені в очі.

— Ти ж знаєш, я можу змусити тебе благати, щоб я не зупинявся, — прошепотів він.

— Знаю. Ще трохи — і, можливо, я б сама погодилась. Але це лише означає, що ти сильніший. А потім… я зненавиджу себе і тебе. Давай зупинимося, поки не пізно. Я не можу. Кілька днів тому я мала вийти заміж за іншого, а тепер майже кидаюсь у ліжко до тебе.

— Але ж ти відчуваєш, що між нами щось є?

— Я б збрехала, якби сказала — ні.

Його очі засяяли смарагдовим вогнем. Він знову потягнувся до мене. Я відповіла холодно:

— Я відчуваю до тебе те саме, що колись до свого вмираючого пса… співчуття.

— Іди. Зараз же. Бо наступного разу я не буду таким благородним, — сказав він, відштовхнувши мене.

Мене довго не треба було вмовляти. Щойно двері зачинились за мною — щось із гуркотом вдарилось об стіну. Я не стала перевіряти що саме. Піднялась до себе, й довго ходила кімнатою, намагаючись прийти до тями.

— "Де ж твоя гордість? Він лише торкнувся — а ти ледь не віддалась йому, там на підлозі. Як якась..."

Але як би я себе не сварила, від одного спогаду про його дотик по тілу знову розливався розплавлений свинець.

— "Я маю повернутись додому. Негайно. Бо я вже собі не довіряю."

Через кілька годин я зрозуміла, що заснути не зможу. Підійшла до вікна.

— Повний місяць. Це знак.

Я вирішила тікати. Тихо одягнулась і спустилася вниз. Я знала, що двері на кухні вночі замикають лише на засув. Лишалось лише пройти повз сплячих слуг… і вартових.

***

Мені вдалося вийти з замку непоміченою. Я попрямувала до лісу. Добре, що небо було ясне, і місячне світло освітлювало шлях. Дійшовши до узлісся, я трохи засумнівалась і навіть хотіла повернутись… Але бажання повернутися додому надало мені рішучості.

Я повільно рухалася стежкою, не раз губила її, та мені щастило — зрештою я дісталася капища.

"Це знак. Якщо навіть я, з моїм «географічним кретинізмом», змогла знайти це місце, значить, я роблю все правильно."

Я сміливо ступила в кам’яне коло. Не знаючи, що саме слід робити, походила трохи між кромлехів, потім сіла на траву й мало не розплакалась. І раптом почула спів.

Я сховалася за дерево. В коло увійшли жінки, і, співаючи, почали водити хоровод. Їхні рухи ставали все більш ритуальними, вони ніби впадали в транс, кружляючи між кромлехів. Я нечутно вийшла з—за дерева й підійшла ближче, зупинившись біля одного з валунів. Сховавшись у його тіні, я торкнулась каменю…