Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

Наступного ранку ми продовжили роботу з першими променями сонця. Нам пощастило: знайшлася частина щогли — обгоріла, але ще придатна для використання. Залишилося лише розплутати снасті, прибрати зайве та придумати, як встановити всю цю конструкцію на пліт. Найдовше ми возилися з вітрилом. Залишків було забагато, а різака у нас не було. Найкращим інструментом для цього виявилися мої ключі. Довгий ключ із борідкою від зовнішніх дверей, яким я найчастіше відкривав пиво, ми намагалися використати як ніж. Він не був придатним для цього, але з його допомогою ми змогли відрізати тканину так, щоб висота вітрила відповідала висоті нашої щогли. На щастя, це була не парусина, а якась різновидність просмоленої шерсті, інакше ми нізащо б не впоралися.

Залишилося встановити щоглу. Поки я займався обрізанням тканини, Даневір попросив у мене одне кільце, на яких були зібрані мої ключі.
— Це, звісно, не найкращий інструмент, але у нас нічого іншого немає, — він крутив у руках шматок металу і зрештою надав йому форми гачка. — Думаю, піде. Риба шугу спочатку атакує, а потім думає, чи варто це їсти. Нам би тепер вудочку і приманку, — він замислено оглянувся навколо.
Зрештою, як вудочку ми використали весло, до якого я був колись прикутий. Якщо ви подумали, що ми тримали вудочку в руках — то ні. Ми просто прив'язали до весла шматок розплетеного каната, на іншому кінці якого був наш саморобний гачок, а в якості приманки пішла моя медична маска.
— Сподіваюсь, моїх шмарклів вистачить, щоб це виглядало їстівною здобиччю, — я з сумнівом дивився на наше рибальське спорядження.
— Головне, — весело відповів Даневір, — що у воді це виглядатиме як медуза ео, а шугу іноді ними харчується. Сподіваємось, цього вистачить.

У результаті, наше дійство нагадувало риболовлю на Мальдівах: замість кільця ми мали весло, на яке намотали канат, і закинули у воду приманку. І вже за пів дня наша винахідливість принесла плоди. З великими труднощами ми витягли на палубу нашу здобич. Риба шугу нагадувала тунця — хижацький профіль, срібляста луска, доволі велика та вгодована. Однією такою рибою можна було нагодувати дванадцять осіб під час барбекю.
— Тепер би її якось нарізати та підсмажити, — я з сумнівом дивився на наш улов, не уявляючи, як це зробити.
— Ну, нарізати можна твоїми ключами, — Даневір задумливо сів на настил, — а от із вогнем проблема. Можу добути його хіба що для розпалення люльки.

І тут він клацнув пальцями, і на мій подив, на кінчику його великого пальця запалав маленький вогник. Я машинально повторив цей жест, але замість того, щоб стиснути руку в кулак, повністю розкрив долоню. І, на наше велике здивування, полум'я охопило мою руку ледь не до ліктя. Я перелякався, вдарив рукою по палубі — і вогонь зник. У Даневіра аж щелепа відвисла.

— Нічого собі, друже, тобі вже час вступати в Таємне Товариство Древніх і набирати учнів. Ти щойно зруйнував усі канонічні уявлення про магічні догми, — Даневір дивився на мене з острахом та цікавістю, з якими вчені, певно, дивився на електрику, коли вперше її відкрили.

— Що я зробив? — запитав я, усе ще дивлячись на свою долоню. Вона була в повному порядку.

— Кажу, що ніхто так іще не робив. Як ти це провернув? — він підійшов ближче, щоб нічого не пропустити.

Я повторив жест і знову розкрив долоню. Огонь спалахнув і загорівся рівним світлом. Даневір одразу ж підніс до полум'я нашу рибу, і вона зашипіла, вкриваючись золотистою скоринкою. Вечеряли ми того вечора з насолодою, наче в дорогому ресторані морської кухні. Не вистачало тільки білого вина.

Наступного дня ми зуміли встановити щоглу, закріпити її і поставити вітрило. Наприкінці я використав своє весло як стерно. Даневір із скепсисом оглянув нашу конструкцію.

— Сподіваюся, ми не так далеко від берега й не потрапимо в новий шторм. Хоча в сезон дощів це трапляється доволі регулярно.

— Але зараз на морі штиль, — зауважив я. — І від нашого вітрила мало користі…

Даневір не дав мені договорити:

— На це мого вміння вистачить. Призвати легкий вітерець — це мені під силу.

Він встав біля стерна і зосередився. Потім почав плавно розмахувати руками. Його рухи заворожували. Я не міг відірвати очей від цього дійства. За кілька миттєвостей вітрило наповнилося вітром, і наш пліт рушив з місця. Я роззявив рота від подиву. Ми рухалися не дуже швидко, але залишали за собою слід, що було явною ознакою того, що ми не стоїмо на місці.

— Треба якось назвати наше судно, — сказав усміхнений Даневір.

— Джон, — відповів я.

— Що? — здивувався мій супутник.

— Джон. Гарне ім'я.

— Ну добре, хай буде Джон. Дивне ім'я, але для нашого мореплавного засобу підійде, — погодився Даневір.

Я ледь стримався, щоб не зареготати. Як пояснити людині з іншого світу, звідки я взяв цю назву? Що таке "Гранд Тур," хто такі трійця Кларксон, Хаммонд і Мей, що вони робили в Монголії, і чому свою машину назвали "Джон." Але це принесло їм вдачу. Сподіваюся, нам теж пощастить.

Зайняти себе було особливо нічим, окрім розмов, тож я почав випитувати у Даневіра все про цей світ. Ось, основна інформація про місце, куди я потрапив:

Місто Айні — столиця Південної Межі, земель Айні, Ойеві, Уґонлеві, морських воріт Ойжин і Перрак. Останній прихисток магів і таємної мудрості. Землі Знання і Великих Відкриттів. Як я зрозумів із його пояснень, цей світ довго стояв на роздоріжжі, наче річка, на шляху якої з’явилася гребля. Минали роки, і вода знання шукала слабину. І ось настав той час, коли греблю прорвало, причому в двох місцях. Тому жителям цього світу стали доступні розвиток раціональних знань і магії.

Мудрі, як називав свій народ Даневір, шукали баланс і прагнули впровадити магічні практики в повсякденне життя, щоб полегшити будні трударів і залишити більше простору для творчості та науки. Хауки — це ті хлопці з галери, до яких я потрапив — були прихильниками суто фізичного розвитку, категорично відкидаючи магію і її позитивний вплив. Але це були тільки слова. Хауки лицемірили: з одного боку, вони прагнули повного знищення магічних знань як таких, що розбещують душу, а з іншого боку — активно використовували її досягнення. Наприклад, на галерах я без зусиль керував величезним веслом, розрахованим щонайменше на чотирьох осіб. Це дозволяло значно знизити витрати на утримання рабів. Але Велика Рада, яка зібралася кілька років тому, завершилася тотальною бійкою і початком війни. Древні Айні не змогли переконати своїх опонентів.