Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Відлуння золотого віку 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відлуння золотого віку" автора Солон. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 48
Перейти на сторінку:
омана.

   Ти от насправді прийди — і подолаєш ману.

Про сни[39]

[R 651]

Сни, що нам душу вночі перелітними тінями бавлять,

   Не від святинь напливають на нас, не боги їх зсилають —

Кожен собі їх снує. Бо коли розпростерте на ложі

   Тіло спочин пригнітив, тоді бавиться дух невагомий:

Що впродовж дня було — діє вночі[40]. Хто звик воювати,

   Приступом брати міста, піддавати їх люті вогненній —

Зброя, сум’яття рядів, полеглі вожді йому сняться

   І бойовища — поля, не водою, а кров’ю залиті.

А правникові — справи його, і закони, і форум;

[10]   Бачить він суд уві сні, тремтливого люду облогу.

Гроші ховає скупар, відкопує золота горщик.

   Гонить ловець гончаків по ярах. Купець-моредлавець

То випірнає з води, то разом з уламками тоне.

   Пише повія коханцю листа; перелюбниця — дар шле.

Навіть гончак біжить уві сні — переслідує зайця.

   Протягом ночі все те, що кому наболіло, — триває.

«Снігом, а він аж іскривсь…»

[R 706]

Снігом, а він аж іскривсь, поцілила Юлія в мене.

   Думав я: сніг — не вогонь, а таки був він вогнем!

Що холодніше за сніг? Та палив, однак, мої груди

   Пущений саме у ціль, Юліє, з рук твоїх сніг.

Де ж од любовних пасток ховатися нам, якщо навіть

   В заціпенілій воді — й там причаївся вогонь?

Юліє, ти лиш одна можеш збити той пал, та не снігом.

   Навіть не льодом, але — рівним же палом грудей[41].

Про мурашку

[R 104]

З борозен, праці биків, вимітає посіви мурашка,

   Смугла дрібненька юрба повнить комори ущерть.

Скільки тих зерен (сама як зерно!) завзята мурашка[42]

   Щоби голодній не буть, тягне на зиму собі!

Міг ти б назвати її прислугою чорного Орка[43],

   Бо ж до вподоби йому барви мурашки й діла:

Як Просерпіну[44] Плутон на своєму повозі викрав,

   Так і Цереру[45] той дріб тягне у нори земні.

Про канатоходця

[R 112]

Наче струна, од стовпа до стовпа, напнута мотузка —

   Вправно ступає по ній впевненим кроком юнак.

У вишині, де рушив у путь піднебесний мандрівець,

   Птах легкокрилий, — і той в леті хитнеться, бува.

У порожнечі вирівнює крок, розставивши руки,

   Щоб із тієї струни не зісковзнула нога.

Так ото, кажуть, Дедал[46], ходу — на лет замінивши,

   Посеред білого дня вдарив повітря крильми.

Скажете: казка; гляньте, однак, — уже це не казка:

[10]   Он же, немов по струні, з вітром іде чоловік!

«Що нарікання гіркі…»

[R 694]

Що нарікання гіркі вгамувати може одразу —

   Все під рукою: про це — дбає завбачливий бог.

Ягід шовкóвиця дасть задарма; город — зеленини,

   Прóстим, дешевим харчем голод кусливий уймеш.

Дурень од спраги вмира при струмку; замерзає на вітрі —

   Дурень, хоч неподалік — весело грає вогонь.

Збройно пильнує закон порогів жони неприступних,

   Вільне, для вільних дівчат, ложе нічим не страшне.

Щедра природа усе дає тим, хто ситим буває,

[10]   Слава ж невситна, марна — жодних не відає меж.

Марціал[47]

II, 7

Красно справи ведеш[48], декламуєш. Аттіку, красно,

   Оповідь красно снуєш, красно складаєш пісні,

Красний ти мімів творець, епіграми красні у тебе,

   Красний граматик ти, красний із тебе звіздар,

Красно співаєш, а ще — танцюєш, Аттіку, красно,

   Красний на лірі гравець, бавишся красно м'ячем.

Хоч і не добре ти робиш усе — усе робиш красно,

   Хочеш, скажу, хто ти є? Найвидатніший крутій.

II, 80

Від ворогів утікав — і себе убив Фанній зі страху.

   От і шукай тут ума: вмер… бо вмирать не хотів[49]!

III, 9

Цінна на мене, я чув, усе якісь віршики пише.

   Але чи пише той, в кого нема читача?[50]

III, 17

Сирник медовий довго кружляв, аж надто гарячий,

   Пальці гостям обпікав — слинку ковтали лишень.

Тільки Сабідій-ласун (ще більше пекла нетеплячка),

   Тричі на ту смакоту, щоки надувши, дмухнув.

Сирник, здавалось, остиг; пора б його скуштувати —

   Ба! Й не торкнувся ніхто: сирник уже був лайном.

III, 94

Заєць той видавсь тобі недопеченим. Різки жадаєш.

   Зайця ж, не кухаря, нам різати, Руфе, пора.[51]

IV, 41

Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.

   Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]

IV, 58

Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:

   Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.

V, 42

Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,

   Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,

Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,

   Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.

Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,

   А з усім крамом твоїм піде під воду судно.

Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:

   Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].

V, 43

Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.

   Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.

V, 58

«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».

   Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?

І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?

   Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?

Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]?

   Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?

Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:

   Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.

V, 59

Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —

   Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:

Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;

   Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]

V, 76

Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь:

   Як не труїли його, та отруїть не могли.

Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:

   Скільки не голодуй — з голоду

1 ... 9 10 11 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння золотого віку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння золотого віку"