Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Славить за мужність тебе: гору над жінкою взяв!
Хай твоя жертва сумна йде попереду, простоволоса,
[40] З остраху личко бліде, а на блідоті тій — кров.
Краще б од губ моїх губки її синцями взялися,
Краще б мій зуб жартома знак їй на шиї лишив!
Врешті, якщо я кипів, як скипає потік каламутний,
І поривався, сліпець, тільки за гнівом сліпим, —
Чи лиш прикрикнуть не міг, — вона ж і так сторопіла, —
Замість грозитися їй, наче метати громи?
Й туніку врешті на ній (не подвиг і це!) розірвати
Лиш до середини б міг — далі б і пояс не дав.
Я ж (дикун дикуном!) над чолом за волосся вхопивши,
[50] Слід свого нігтя лишив на її ніжній щоці.
Мов заніміла вона. На обличчі — ані кровинки,
Камінь пароських верхів{26} білим таким не бува.
Я спостеріг, як нещасна тремтіла всім своїм тілом, —
Так на тополю тремку вітер не раз налетить.
Так під Зефіром легким здригається очеретина,
Так, коли з півдня війне, збрижиться тиха вода.
Далі їй стриматись годі було — пролилася сльозами,
Так із-під талих снігів струмінь живий забринить.
Ось і відчув я тоді весь тягар свого дикого вчинку,
[60] Сльози ронила вона, я — наче кров’ю спливав.
Тричі їй впасти до ніг (ану ж простить) поривався —
Тричі сахалась моїх, і недаремно, долонь.
Ти ж у відплату, прошу (відплата — біль полікує),
Щоки й мені порани нігтиком гострим своїм!
І не жалій ні очей, ні волосся мого, а що слабші
Руки твої — не біда: гнів тобі сили додасть.
А щоб не муляв очей мого вчинку доказ ганебний, —
Знову, як гарне було, гарно волосся вклади!
8
Є така… Хто б то про звідницю ту дізнатись хотів би, —
Слухайте! Є тут така, сива, — Діпсадою звуть{27}.
І недарма: не доводилось їй ще ні разу тверезій
Матір Мемнона{28} стрічать, що на ясних рисаках.
Магів науку збагнувши до дна й заклинання еейські{29},
Може до першоджерел ріки вернути прудкі.
Знає, чим сильна трава, чим — нитка на веретені,
Чим — від гарячих кобил хіттю насичений слиз.
Варто намислити їй — вповивається хмарами небо,
[10] Варто намислити їй — сонце виблискує знов.
Бачив я: в небі зірки (повірите?) кров’ю спливали,
Бачив я: кров’ю взялось Люни сріблясте лице.
У темноті, так гадаю, вона шугає між тіней,
Пір’ям — птаха нічна — тіло прибравши старе.
Так я гадаю, та й чутка така, що мовби подвійні
В неї зіниці, а в них — хижий подвійний огонь.
Може дідів вона й прадідів теж із могил викликати,
Може химерами слів твердь розбивати земну.
Й це ще не все: завзялась на шлюби вона доброчесні —
[20] А красномовності тут, пакісній, не позичать!
Випадок свідком зробив і мене: через двері подвійні
Я ненароком почув, як вона мову вела:
«Вчора щасливець один закохавсь, моя радосте, в тебе —
Ні на хвилину, кажу, з тебе не зводив очей.
Це ж і не диво: вродою ти не уступиш ні óдній,
От лише вроді — гай-гай! — рівний потрібен убір!
Хочу, щоб щастя твоє було твоїй вроді до пари:
Будеш багатою ти — вбогість мені не страшна.
Вадила досі тобі неприязна Марсова зірка,
[30] Марс відійшов, а тому — вже під Венерою ти.
Щастя одразу ж чекай: поглянь, багатий коханець
Прагне тебе, й чого брак — рад він те дати тобі.
Він ще й з обличчя рівня тобі; якщо б купувати
Не намірявся тебе — варто б самого купить».
Та зарум’янилась. Гарний той стид (рум’яне — по білім) —
Вдаваний; справжній, однак, часто на шкоду іде.
«Очка потупивши, ти не дармуй — розмірковуй при тому,
Скільки б міг дати тобі кожен з свого гаманця.
Може, за Тація{30} ще, сабінянка й не помишляла,
[40] Строга жона, щоб її потай кохав не один.
Нині — десь в інших краях до зброї Марс закликає,
В нас, містом сина{31} свого, — мати Венера рядить.
Бавляться — гарні; цнотлива — це та, яку й не просили,
Тож, коли ти не з тупих, — мужа вистежуй сама!
Спершу — зморшки розгладь, чоло гладеньким хай буде:
Через ті зморшки, бува, діло все йде шкереберть.
Луком своїх женихів Пенелопа на міць вивіряла —
Хто на що здатний, а лук — з рога твердого, зауваж.
Неспостережно спливає-летить баламутка-година,
[50] Рік поспішає, стрімкий, коней пустивши учвал.
Мідь у роботі блищить, убір — на те, щоб носити,
Дім, де ніхто не живе, в плісняві скніє гидкій.
Врода, якщо не пасе її хтось, — старіється, в’яне,
Мало їй лиш одного, мало їй двох, щоб цвіла!
З повного вхопиш собі — то певніше й заздрості менше;
Вовк бере здобич собі серед численних овець.
Ну а поет твій, крім віршів нових, тебе чим обдарує?
А залицяльник-багач — той не скупий на дари.
Сам бог співців{32}, у плащі золотім, б’є у струни співзвучні
[60] Ліри, й та ліра його — золотом сяє уся.
Щедрого, любко, вважай, обдарованішим від Гомера,
Бо дарувати, повір, — теж неабиякий дар.
Також не гребуй і тим, хто за гроші придбав собі волю:
Крейдою знак{33} на нозі — це не така вже ганьба.
Та не зловись на зображення предків закопчені, з воску, —
Прадідів славних собі, вбогий коханцю, бери!
Вже коли красень такий, то нічка — без подарунку?..
Бідний?.. До друга свого хай по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любовні елегії. Мистецтво кохання», після закриття браузера.