Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Того дня Кіра вирушає забирати Петю разом із скромними пожитками брата та з найціннішим скарбом, ноутбуком.

Взагалі не варто було його до батька пускати, але Кіра, на жаль, у день епізоду на заводі мислила неадекватно. Прогавила шанс, а тепер доведеться прямо відвойовувати брата.

Перший успіх виявляється останнім: заздалегідь продуманий план прорватися у квартиру обертається успіхом, а потім батько звіріє.

Кіра абияк відбивається в коридорі, тим більше нападає нелюд не на повну силу: поки батько утримує ручку дверей до кімнати Петра. Бо ось із Петроом вдвох дітки змогли б дати йому справжню відсіч.

Здавшись, Кіра ховається у ванній: потрібен перепочинок якийсь, і, можливо, новий план.

Ха!

Новий план.

Як щодо нового батька чи взагалі нового життя?

— Я зібрав речі виродка, так що можеш виходити, — раптом лунає голос татуся за дверима, — забирайтеся звідси, поки я поліцію не викликав.

Через хвилин вісім вона виглядає з ванної, бо, схоже, справді не збрехав. На горизонті тата немає, а біля входу стоять дві сумки.

Кіра завертає у бік вітальні, і в той момент, коли вона бачить зв'язаного Петю, ззаду її прикладають по голові чимось серйозним.

Гранично серйозним.
Кровопускаючим серйозно.
Хапаючись за міжкімнатні двері, Кіра безглуздо відмахується рукою і кричить, коли батько за волосся тягне їх до виходу.
Він безтурботно повертається спиною, відкриваючи замки і рухаючи засув, і у Кіри є шанс завдати удару у відповідь, тому що вона ще щось розуміє, і тому що сили ще є.
Але вона цього не робить.
А він розвертається і прикладає її черепом до вішалки.
Так, шляхетність їй дісталася не по батьковій лінії.
Реальність буквально перевертається - це, мабуть, батько викидає дочку до під'їзду.
Вона чує звуки, мукання, чи що? Господи, ці звуки створює вона.
Здається, на долоні кров.
Намагаючись зорієнтуватися для підйому, Кіра кудись повзе. Потрібно опинитися нагорі, і Кіра намагається, але, поклавши руку на серце, це більше схоже на політ униз.
Як би тільки розібратися: що є підійматися, а що падати?
- /// -
У такому приміщенні прокинутися — легко повірити, що сон взагалі не закінчувався. Кіра протирає очі, медична пов'язка, виявляється, доходить аж до лінії брів.
Лікарняна палата облаштована краще за більшість готельних номерів. За вікнами начебто хмарно, а електричне світло горить так яскраво, що не зрозуміти, який час доби.
На тумбі знаходиться вода, і після кількох ковтків Кіра розуміє, що почувається цілком непогано.
Навіть вдається дійти до дверей: халат на ній довгий і закритий, тому можна сміливо виглядати назовні.
Лікарняний коридор із закордонного кіно: охайний, навіть затишний і пахне нормально. З дивана тут же підіймається широкоплечий чоловік середнього зросту у спортивному костюмі та з татуюванням.
Звертається до неї.
Що за…
— Так, не виходимо. Вам, на мою думку, поки що вставати не можна. Зараз лікаря покличемо і медсестер.
Він практично підштовхує дівчину йти назад. Ослаблена Кіра знає, що через дві хвилини у будь-якому випадку треба буде повернутися в ліжко, тому хвилину-другу стійкості вирішує використовувати як демонстрацію принциповості.
— А хто ви взагалі?
Він цокає язиком, їй-Богу, як з дитиною розмовляє, і навіть усміхається до неї.
— Заходимо-заходимо, — відчиняє він перед Кірою двері. - Зараз Головний приїде і все розкаже.
Головний.
Приїде.
Вона доходить до ліжка як гімнастка підвісним тросом. Десь на висоті поверху шістдесятого.
Хтось зателефонував за номером на візитівці, бо іншого пояснення не може бути. І чомусь її помістили до приватної клініки та приставили чергового.
— Мені потрібно до мого брата Петі, — повільно промовляє дівчина. - Де мій телефон?
Деякі речі знаходяться в ящику тумби, як і смартфон, повністю розряджений. Вона дивиться в мертву пластмасу непристойну кількість часу.
— Не хвилюйся щодо брата, — впевнено каже чоловік, упираючись руками в боки, — думаю, розрулимо, якщо не розрулили ще. Як я казав, Головний скаже. Мене до речі Тимур звуть, а ти Кіра, так?
Короткий кивок його трохи засмучує, і вона розуміє причину: Тимур - безперечно доброзичлива і товариська людина. Напевно, бандит теж.
Лікар пояснює все докладно і нормальним тоном, але він їй не подобається, взагалі лікарі-чоловіки не викликають довіри. Кіра має невеликий струс, але нічого серйозного, треба спостерігати. Удар у скроню був небезпечний, залишилася рана, але все обійшлося. Потрібно стежити за зором та слухом деякий час. Ще є цілий перелік діагностик, обов'язкових для проходження.
Кіра бездумно дивиться у гігантські вікна, напевно, кілька годин після того, як усі розходяться. Так і не дізналася, який час доби. Тарабанить злива за склом неабияк, якщо навіть у приміщенні чудово чути. Електричне світло починає дратувати чутливі очі, але вставати та вимикати немає сил.
Заснути навіть не намагається, тому, крім дрімоти, нічого міцнішого вже не вийде.
Кірі реально потрібен час для одужання, тому що вона помічає Кареліна в кімнаті, тільки коли відвертається від наполегливого дощу на протилежний бік. Вона намагається трохи підвестися в ліжку, зніяковівши від появи мафіозі.
Сьогодні він одягнений примітивніше: спортивні штани та куртка-бомбер через дощ, напевно. Стоїть майже посеред кімнати, недалеко від ліжка, але й недалеко від виходу.
— Можете, будь ласка, вимкнути світло? – просить вона. — Дратує дуже.
До вимикача Карелін прямує не відразу, але коли в кімнаті гаснуть лампи, повертається на попереднє місце.
- Дякую, - прокашлявшись, формальним тоном вимовляє вона.
Його мовчання навіть не нервує. Просто без розмови немає підстав на нього дивитися, а Кірі треба. Потрібно дивитися на Кареліна.
- Як я тут опинилася?
— Перехожий зателефонував мені. Описав вас та адресу. Я викликав швидку клініку «Мир». Вчора це було ввечері.
- Яка зараз година? Мій телефон…
— Годин шість вечора.
Кіра відкидається на подушки, заплющивши очі на мить.
- Петро тут. Він у іншій палаті. У нього не пробито голову, як у вас. Тільки пара синців, мабуть.
Вона закушує губу так сильно, що натягується шкіра з усього обличчя, і стає боляче біля скроні там, де рана. Господи, якщо тільки одна сльоза проллється, сама стукне себе по голові, тільки вже з іншого боку.
Досить принижень у його присутності.
Звісити ноги виходить не з першої спроби і дівчина тримається за покривало обома руками.
— Не здумайте, — чеканить Карелін. — Я покличу його до вас за десять хвилин.
— Як… як він тут опинився?
Тепер під час розмови вона досхочу може надивитись на дещо асиметричне обличчя з пронизливими зеленими очима та зігнутою лінією рота і, на диво, з м'якими та ніжними на вигляд губами. Не те щоб вона щохвилини згадувала це обличчя останні чотири дні. Ну, може, раз на хвилин десять.
— Я його привіз.
Карелін підходить до підвіконня і вдає, що невимушено спостерігає за впертими потоками дощу, що б'ються об парапет.
— Завтра подробиці обговоримо.
Кіра невесело сміється, і він змушений глянути на дівчину. Скривившись від болю, вона прилягає знову на ліжко.
— Востаннє з мене сміялися, мабуть, років дванадцять тому, — буденно зауважує Роман.
— Не тіштеся, я не сміюся з вас. Я сміюся від шоку. І абсурду. І над собою. Клянуся, я не знаю, що я тут роблю. Що ви тут робите?
— Ледве утримуюсь від того, щоб не закричати на вас. Ви вчинили по-ідіотськи. Він міг вас вбити.
- Що ви сказали? — різко здіймається Кіра. - Та ви…
— Ляжте на місце, — розлючений Карелін розвертається до ліжка торсом. — Сказав правду. Фізичне протистояння з тварюкою вдвічі більше за вас — це «якщо будуть проблеми». Це буквально те, навіщо я дав вам номер.
— Схоже, це ви головою стукнулися, а не я, — хрипко заплітається вона в словах, — ви… Слухайте, я вас не знаю. А ви мене не знаєте. З чого мені дзвонити, і що ще гірше, просити вас про щось? Я вам ніхто.
— Із того, що я дозволив вам.
Та вона ледве не задихається від виявленого нахабства.
— Мені подачки не потрібні. І буквально нуль причин вам довіряти. Ви знаєте… що я знаю, чим ви займаєтеся. Та треба бути ідіоткою, щоб вам повірити!
Він так різко підіймає стілець біля стіни і тягне до ліжка, що Кіра думає: Карелін збирається його кинути.
Але той ставить стілець прямо поруч, але сам не сідає, а проходить по кімнаті.
— Це марно обговорювати. Але я продемонстрував, що не збираюся завдавати вам і брату шкоди, правда? Відповідайте так чи ні.
- Так! — кричить вона і одразу морщиться. — І як це заважає вам змінити своє благородство через п'ять хвилин?
— Та нікому нічого не заважає міняти своїх рішень, — він тримається за спинку стільця, як за перешкоду між ним та дівчиною. — Я вже... адекватніший за цю мразоту буду.
— Вам щось треба від мене, правда? — швидко каже Кіра. Вона поправляє пов'язку, раптом з жахом усвідомлюючи наскільки, напевно, безглуздо й непривабливо виглядала весь цей час. — З чого раптом такий клопіт, та ми незнайомці! Що вам потрібно, кажіть!
—  Треба? Потрібно? Мені нічого не “треба".
— То чого ви хочете?
Широке обличчя буквально темніє від гніву на очах, але Кіра тільки більше розпалюється від його реакцій.
- Сексу? Це екзистенційна криза, чи що: хочу мати ту кумедну дівчину як атракціон? Я не займаюся сексом за послуги та допомогу.
Металопластикова спинка стільця тріскається під натиском пальців.
- Заткніться, - попереджає Карелін. — Лікар каже, що вам заборонений стрес і нерви, і я спущу вам це зараз, щоб не зробити гірше.
— Спустите? - від обурення вона сміється. — А ви не лише кримінальний авторитет, а й авторитет громадського порядку? Мені дозвіл отримувати перед тим, як щось сказати?
Карелін залишає палату за три кроки, і Кіра сердиться не на жарт. Якби сил було трохи більше, стукнула б по подушці з ноги.
Ні, якби сил було трохи більше, кинулася б слідом, і йому довелося б відповідати і слухати.
Вривається назад, як смерч розпеченого та смертоносного повітря, і кидає на ліжко зарядку, явно маючи намір піти знову.
— Не знаю, яку мету ви маєте, але ви помиляєтеся. Я вам… вам дуже вдячна за допомогу, особливо за те, що забрали Петра. Але вам доведеться убити мене, перш ніж вдасться змусити робити щось для вас.
— Дякую за дозвіл, — цедить він не зло, а стомлено. — Не уявляйте хоч на мить, що ви можете знати, чого я хочу або що можу змусити вас зробити.
Кіра водить головою убік у спробі сховатися від останніх слів, але Карелін підходить досить близько, щоб розвернути її обличчя до себе.
Їй це не подобається, але спроба прибрати цементну на дотик долоню закінчується тим, що Карелін м'яко перехоплює тендітне зап'ястя, перевертаючи внутрішньою стороною і проводячи великим пальцем по порізу, що майже загоївся.
— Забагато поранень для кумедної дівчини. Мені взагалі не варто було приходити сьогодні.
— Навіщо тоді прийшли? — приглушено запитує Кіра, відводячи погляд від грубої шкіри пальців, які вивчають повільними дотиками поранене зап'ястя.
— Якщо спробуєте втекти, знайдуть вас за десять хвилин. Краще спіть більше.
— Втекти, — шморгає вона носом, не радісно посміхаючись. — Та я ледве стою на ногах.
— Від вас можна чекати будь-чого, — шепоче Роман і відпускає її руку.
До свого сорому вона засинає, як тільки має прийти Петро, тобто через пару хвилин, як іде Карелін. З братом вдається поспілкуватися вранці, і він навіть обіймає її, викликаючи у сестри сльози радості.
За уривками схвильованої розмови вибудовується однотонна картина: людина Кареліна просто вивів Петра з кімнати через пару годин після інциденту. Батько ж у кімнату за цей час не заходив і, дякувати Богові, більше каліцтв не наносив.
— С-сірий… розмовляв і сказав вчора, що Головному знесло стелю.
— Дах, — поправляє Кіра і очищає рукава брата від якогось лушпиння.
— Він… дуже з-злий, Головний.
  О так.
Може скільки завгодно вдавати шляхетність і поводитись атипово, але Брус — еталонне джерело злодіянь та жорстокості.
Вона зітхає та розпитує Петра про кожне нове відео.
Наступного дня Карелін з’являється ближче до ночі, але Кіра вирішує вдати, що її це не дратує.
Явно сподівався, що пацієнтка вже спатиме.
- Голова болить?
Вона мотає головою, пов'язка на якій вже зав'язана акуратніше.
- Мутить іноді. І…
- І що?
— Шия ниє трохи. Лікар сказав завтра зробити МРТ.
Карелін чортихається, зупиняючись біля дальнього вікна.
- Ви спеціально мені Тимура поставили, щоб він добив мене розмовами? - жартує дівчина.
— Він дістає тебе? - цілком серйозно сприймає Брус її слова.
—  Ні, звичайно. Я жартую. Просто товариський дуже і зовсім не… зовсім не…
—  Так, не схожий на бандита. Краще хай він побуде.
—  Навіщо? - прямо цікавиться Кіра. — Навіщо тут бути комусь?
— Тому, що я так хочу, і ніколи не завадить. Твір на цю тему можна не писати?
Намір підтримати з ним звичайну, цивілізовану розмову пролітає явно мимо. Після гучного зітхання дівчини Карелін дивиться насуплено.
— Окей, то що позавчора сталося? Після того, як я… як мене забрали сюди.
—  Після того, як ваш батько розбив вам голову і спустив зі сходів? Я дізнався про це і вбив його.
Відкидає ковдру не з першого разу, але сідає одним різким рухом. Пасма прямі і темні закривають ліву частину обличчя, і Кіра дивиться пустим поглядом у бортик заглибленого підвіконня, бортик білий, рівний як штучне стебло лілії, що мама якось змайструвала їй на дитячій ранок у садку, всю ніч тоді робила…
— Ви це серйозно… так?
Слова формуються на язиці як гірські вершини внаслідок зіткнення тектонічних плит мільйони років тому. Здається, це вона є джерелом якогось звуку, але якого? Дівчина тримається за край ліжка дуже міцно на випрямлених руках.
- Так точно. Твій шок розумію, але не кажи, що тобі хоч краплю шкода виродка.
Вона розгойдується монотонно та приречено. І ніяк не реагує, коли Карелін нависає над нею, поправляє розпатлане волосся, мазком дотику пестить вилицю, нагинається і накриває напружені долоні своїми.
— Я під'їхав, коли швидка вже забрала тебе. Темно у вас на подвір'ї, на асфальті нічого не видно. А потім я підіймався, і на кожному поверсі, на кожній другій сходинці краплі крові. До четвертого поверху недалеко йти. Але спускатись вниз легше. Спускатися донизу, взагалі, завжди швидко.
— Як? — нарешті вимовила вона слово.
Намір вибратися з полону його долонь обертається ривком марним і слабким. Руки тиснуть сильніше, і Карелін притуляється до застиглого обличчя.
—  Тобі знати необов'язково. Краще глянь на мене.
Кіра, навпаки, схиляє голову у бік стіни, і рівне дихання обпалює праву частину її обличчя. Карелін говорить прямо на вухо:
— Не сумуй і не плач. Тихо, Кіро, тихо... Це пройде.
Відсахується вона від Романа вже розлючено.
- Пройде! Та ви… Та ви! Ви підставили мене ще до всього іншого. Весь будинок бачив, як він мене побив! Що тепер! Як ви його вбили?
Карелін налягає на тендітні долоні зі збільшеною, хоч і обережною силою, не дозволяючи зрушити.
— У прокуратурі мої люди вже займаються всім. Треба буде відсидітися десь тихо кілька тижнів, щоби зайвих питань не виникло.
- Де він? — задихаючись, питає вона.
- Забудь про це. Як страшний сон. Неважливо.
- Де він? — практично кричить Кіра.
— Можу подзвонити до Глаша, він знає, де тіло. Розкопувати, сподіваюся, не накажеш.
Вона хлюпає носом, все одно відмовляючись дивитися на чоловіка, що нависає над ліжком. Шок змінюється запізнілим осяянням, що цей псевдо благородний, жахливо могутній і, на жаль, дуже нею бажаний Роман Карелін підсадив Кіру на гачок. Сьогодні в прокуратурі все обговорено за таким сценарієм, а завтра може бути інакше.
Брус має владу вбивати, і Брус має владу посадити.
Чудово.
Якщо вона щось зробить не так, її посадять, Петро залишиться сам, а вона помре у в'язниці від туберкульозу.
І все тому, що поцілунку одного разу Роману Кареліну виявилося замало.
— Звичайно, звичайно, — каже Кіра мертвим голосом, — все у вас обговорено, де треба. Сьогодні так, а завтра ні. А я нічого не доведу. Чого ви домагаєтесь? Серйозно, навіщо вам здалася така, як я?
Карелін таки змушує дівчину дивитися йому в очі.
— Досить. Я зробив це, коли побачив кров у під'їзді. Я нічого від тебе цим не домагаюся.
— Але навіщо? — зі сльозами на очах вона вдивляється в Кареліна.
— Не зміг інакше, — після деякої паузи вимовляє він. Обережно підіймає свої руки, щоб звільнити її долоні, але від розгубленості дівчина протестує, втрачено дивлячись у край свого домашнього халата, і Карелін відразу повертає дотик до її долонь.
Вони проводять значну кількість часу в такій позі безмовно і майже нерухомо.
Коли Кіра вже повертається із вбиральні, Роман чекає біля підвіконня, склавши руки перед собою.
— Побудете з Петром в одній із моїх безпечних квартир. Не хвилюйся, мене там не буде. Ти вільна не спілкуватися зі мною, якщо на те пішло. Мені твої подачки, — це слово вимовляє із граничною жорстокістю, — теж не потрібні. Петі потрібна робота через реабілітаційний центр, Тимур візьметься допомогти. А тут тобі ще два дні обов'язково треба побути.
— Вражає, — підтискає губи вона. — А плану на наступні десять років мого життя нема? Нам із Петром є куди піти, дякую за пропозицію, але жодні квартири нам не потрібні. А Тимуру дуже вдячна, так.
— І ще, — додає Кіра, сідаючи на покривало, — мені завтра треба вийти на роботу, і це не обговорюється. Я залишуся ночувати два дні тут для аналізів, відпрошуся на дві години раніше, щоб зробити все, що потрібно.
— Яке ще вийти на роботу, — випльовує Карелін. — Ти на ногах більше десяти хвилин не простоїш.
— Значить, завтра стоятиму довше, — огризається вона, — не твоя справа взагалі. Я ледве вмовила їх на перепустку сьогодні.
Він втягує повітря нерівномірно і робить крок назустріч ліжку, але пересилює себе та стримується.
— Я забороняю тобі завтра виходити. Я поговорю з доком, він теж заборонить.
— Як добре, що я не зобов'язана слухати ваші накази, чи не так? — усміхається Кіра з останніх сил. — Мені потрібно спати. До побачення.
Карелін не вагається і не кидається, він просто стоїть деякий час абсолютно нерухомо. Двері ж за ним зачиняються з оглушливим тріском. Хм, а на вигляд така добротна, якісна деревина.
Сон має стати порятунком від оглушливої новини та різкого повороту подій, але Кіра крутиться півночі, не знаходячи собі місця. Думка про те, що батька більше не існує, в голові поміститися і закріпитись ніяк не може. І хоч би яким тираном і мучителем він був… Через кілька годин вона йде до вбиральні, не вмикаючи світло, і в темній кімнаті з відкритим на повну міць краном Кіра плаче зовсім небагато й зовсім недовго: більше про батька, люблячого і ласкавого, якого в них із Петром ніколи й не було.