Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Тягну повітря в себе уривками — і Кулак дозволяє мені, але перепочинки стають дедалі коротшими і коротшими.

Він закидає мою голову до упору, і я дозволяю йому.

Плутано стогнемо удвох, коли він невгамовно штовхається в мій рот глибше.

Серце пружинить солодким болем. Я ж зараз захлинуся.

Як під гущею мерехтливої променями води, намагаюся виплисти. Легені немов обпікає крига. Але стає все одно.

Все одно — випливу чи ні.

— Ти... ти...

Намагаюся щось сказати. Напевно, який він мерзотник. Нагадати, щоб не смів мене відволікати.

— Сюди йди, — вимагає він видихом. — Іди до мене.

Кулаками, в яких ще затиснуті мої долоні, мне і жмакає моє сплутане волосся і нахиляє мою голову для продовження.

Судомні його видихи накачують мене дурманом. Я кров'ю могла б баришувати після цього. Не можу зупинити його, бо ніхто не зупинив би.

І мене.

І мене теж ніхто не зупинить. І я схлипую, коли ця єдина думка, що вижила, вибирається з хмільного виру на поверхню.

Кулаков перекидається на мою шию, і шкіра там надто тонка, щоб я мовчала під розсипом хаотичних засосів.

Він поводить головою — обтрушуючись і обтрушуючись від чогось, зупиняючи самого себе — і різко випрямляється. Таранить мене чумним поглядом.

Видає звуки якісь, мені в обличчя, бо навіть треться об мене. Я не розумію. Не можу розібрати. Заковтую приголомшено зливу.

— Хочеш виграти? Хочеш виграти? — нарешті проривається щось виразне.

Не знаю, киваю чи мотаю головою. Він прикушує мою губу — зовсім невагомий дотик — але я охаю, як дівчисько-підліток. Коротить навіть у скронях.

Кулак звіріє, і я не можу розібрати все, що відбувається. В очах миготить, і мокре волосся не відліплюється від обличчя.

— Звісно, хочеш виграти, принцесо. Не награлася ще.

Він видає це зі злістю, але настільки похмурою, що я прозріваю.

Спалах здогадки засліплює не так яскраво, як його блукаючі дотики.

Тепер захлинаюся вдохами від іншого потрясіння. Але він знову припадає до моїх губ, ніби він не здатний зупинитися.

Звичайно ж, Кулаков усе рознюхав уже про мене. Як я відразу не додумалася, коли підійшла до машини.

Яка непристойно багата в мене сім'я.

І, напевно, те... що вони виставили мене геть, як обридлого домашнього улюбленця.

І як зневажають і сміються наді мною.

Усі вони.

Люди з минулого життя.

Намагаюся вирватися, але тільки зараз усвідомлюю міць, на яку Кулаков здатний. Владу, яку він теперь має.

Бо він розлючено затягує мене знову в поцілунок. І опір меркне в мені, як самотнім спалахом на небі згасає ціла зоряна система.

— Виставиш мене з міста, значить, — уривками нагадує Кулак. — Давай пробуй, принцесо.

Від зовнішнього світу він приховує нас розворотом неосяжної спини. Мене — по саму маківку. Упираючись чолом мені в перенісся.

Тягнеться рукою мені під сукню, але я скрикую. Він чортихається і знову потрушує головою, прибираючи долоні й перемикаючись на себе. Кулак вивалює ерегований член із ширіньки і я приголомшено завмираю.

— Ну як, подобається на рівних зі мною? — Він жорстко проходиться ротом по моїх губах і раптово шумно видихає. — Ну як тобі? Як тобі, Алісо?

Вражена, я тільки й можу дивитися на агресивно здиблений член із товстою багряно-червоною голівкою. Правильно же, я з глузду з'їхала?

Тремор, мабуть, до мізків дістався, і тепер мене хитає до такої міри, що не можу відрізнити реальність від мани якоїсь.

— Щ-що? — видавлюю. — Як мені щ-що?

І він втискається тілом в мене, і хвацько направляє мою долоню до ерекції.

— Ну як тобі? — повторює ніби забув інші слова. Але потім зривається, і я приголомшено слухаю його скреготливий голос.

— Давай угоду. Зараз. Між тобою і мною, принцесо. Виставиш мене з міста. Іди сюди, дай мені.... Якщо подрочиш мені просто зараз, ось тут, і даси на тебе кінчити, то не буде блядського комплексу ніякого. Усе. Не буде. Слово даю. Домовленість.

Він віджимає в мене ще кілька поцілунків, поки говорить. І я тягнуся до нього щоразу, як і всі судини та жили в мені паленою гумою тягнуться. Серце спотикається на кожному слові.

Моє зап'ястя він усе ще утримує біля свого стояка.

Мені страшно... страшно, що Кулак змусить мене доторкнутися до пружинистої ерекції.

Страшно, адже не знаю, що далі буде.

Не знаю, що від себе очікувати.

Обличчям намагаюся відштовхнути його голову, але все даремно.

— Що таке? Не подобається? Не так сильно хочеш урятувати дитячий будинок? Так сильно гидко? — хрипить Василь.

Видираю долоню з його хватки і намагаюся штовхнути в груди.

— Ти збожеволів, — вивалюю все майже криком. — Я... я не збираюся такого робити ось так! Це хамство! Ти знущаєшся наді мною! — від гніву вже трясуся й знову штовхаю його в груди. — Причому тут... Відійди від мене. Відійди, я сказала.

Кулак відштовхується п'ятірнею від даху "Ніссана" і тільки потім застібає ширіньку.

Промоклий до нитки, він буравить мене поглядом, усе ще заходячись у частих, нерегулярних видихах.

Я прибираю волосся, що налипло на обличчя, і судорожно прикриваюся руками.

Сукня обліплює тіло. Не хочу, щоб він розгледів щось під нею, навіть обриси.

Але він навіть не дивиться туди. Тільки в обличчя поглядом впивається. Його вигляд спотворюється брижами зливи. На обличчі — суцільно оголені емоції. Стільки їх... Не можу відстежити!

— Я знала, — дзвінким від злості голосом заводжу я, — я знала, що від тебе можна очікувати таке. У тебе немає принципів. Для тебе є тільки "за будь-яку ціну". І тому... саме тому я ніколи не дозволю тобі розпоряджатися Васильковим, як своєю пісочницею!

Кулак робить крок до мене назад, мабуть, на автоматі. Я рухаюся в бік і він зупиняється — ми практично одночасно рипаємося.

— Я дав тобі спробу. Розпещеній дівці. Я вбивав людей за п'яту частину, що ти собі дозволяєш. Пісочниця? Це твоя пісочниця! На відміну від тебе, у дорослих тут реальні справи. Поки ти бігаєш і доводиш багатіям, що ти — не така. Благодійниця! Але в мене є секрет для тебе, Алісо.