Читати книгу - "Дорогами Маклая"

У прибережних районах Західного Іріану цей звичай поступово починає зникати. Але більша частина нашого острова — важкодоступні гори. Там культ чоловічого імені ще дуже живучий.

Я пам'ятаю причину й іншої війни.

Житель нашого села Янгор одружився з дівчиною Ліну з села Омур-Мана. Ліну двічі народжувала і обидва рази двійню. Перших і других дітей батьки вбили. Так велить звичай. Як правило, народжується одна дитина, і папуаси вважають це нормальним, а двійня — рідкість, тому вона викликає забобонний страх. Чаклуни кажуть тоді, що в черево матері вселився злий дух. Один з близнюків — його дитя. Який саме, визначити ніхто не може, і близнюків убивають. Зразу обох, щоб не помилитись.

На жінку, яка народила одну двійню, не звертають уваги. Злий дух був у ній, але під час пологів вийшов. Якщо ж вона народжує дві двійні підряд, це вже означає, що злий дух живе в ній постійно, його треба вигнати, а то йому сподобається і він стане селитись в інших жінках. І тоді вони всі обернуться на змій.

Два-три дні жінку не чіпають, дають їй після пологів трохи зміцніти. Потім до неї приходить сільський чаклун. Каменем, схожим на зубило, він свердлить у животі жінки дірку, через яку злий дух нібито вийде назовні. Чаклун виганяє його заклинаннями.

Ніяка жінка таку операцію, звісно, не витримає. Але спротивитися їй вона не може. Щоб урятувати інших жінок села, чоловік повинен примусити дружину скоритися, бо злий дух уразить і самого чоловіка.

Для папуаса така загроза дуже страшна. Однак любов Янгора, мабуть, була сильніша за страх. Він поклав собі урятувати дружину. Спершу вони втекли в джунглі, потім знайшли притулок у батьків Ліну в селі Омур-Мана. Ліну гам не народжувала, тому вважалося, що для мешканців Омур-Мана вона цілком безпечна, злий дух уселився в неї у нас, — виходить, це був наш дух, і загрожувати він міг тільки жінкам нашого села.

Коли наші люди довідалися, де ховаються втікачі, в Омур-Мана вирушила делегація з вимогою видати Ліну. Проте односельці Омур-Мана не погодились, Янгор став їхнім воїном. І все знову скінчилося війною.

Я розповідаю про це, щоб ви зрозуміли, в якій обстановці доводилося нам створювати партизанський загін.

Була й інша складність. Більшість папуасів, хоч і зазнали на собі сили вогнепальної зброї, все одно ставляться до неї зневажливо. Нападаючи на голландські пости, ми захоплювали гвинтівки, автомати, іноді навіть кулемети, але мої люди віддавали перевагу спису й стрілі. Папуаські воїни з дитинства звикають воювати відкрито, де-небудь на галявині. Їм здається, що сидіти під час бою в окопі чи ховатися за деревами — боягузтво. У постріл на далеку відстань вони просто не вірять. Адже польоту кулі не видно.

Зневага й водночас сліпий жах. Я бачив, як наші бійці, вперше вистріливши з гвинтівки, вибалушували від страху очі, кидали ту зброю і швидше хапалися за списа. Лякав не звук пострілу, а поштовх у плече.

Це все в крові. Звички й уявлення століть. Воїи знає, що куля вбиває, але вона надто маленька, її польоту не видно і він її зневажає, а поштовх у плече викликає жах. Лякає не те, що несе смерть, а те, чого він не розуміє і ніяк йому не поясниш. У прикладі гвинтівки злий дух, це він б'є в плече. З часом стріляти навчилися всі, але побороти жах перед зворотною силою пострілу мало кому вдавалося.

Між іншим, це один з прикладів того, як важко людині зробити стрибок з кам'яного віку у вік нинішній. З дитиною щодо цього немає ніяких проблем. Голова в неї ще нічим не забита, і поступово їй усе можна розтлумачити. А якщо те саме говорити дорослому, він тільки безтямно лупає очима. У нього немає навіть елементарних зачатків сучасних знань, а думати і по-своєму якось пояснювати все, що його оточує, він давно навчився. Трава, приміром, росте тому, що ночами її витягують із землі слуги доброго духа Деві. І спробуйте переконати його, що це не так!

Ми добре маскувалися в джунглях і нападали на голландців зненацька, тому успіхи у нас все-таки були. За три місяці ми знищили двадцять сім ворожих постів й багато поодиноких транспортів. Ми придумували всілякі хитрощі. Іноді зв'язкові нас повідомляли, що такою-то дорогою повинен пройти військовий транспорт. Тоді ми ставили там фанерний щит. Я малював на ньому королеву Юліану й великими буквами підписував: «Королева Юліана — паразитка». Або що-небудь ще більш образливе. Голландці неодмінно зупинялися, щоб зламати щит, а ми в цей час нападали.

Наші раптові атаки завжди коштували мені великих зусиль. Нападати на ворога, заздалегідь не попередивши його про це, папуаський воїн вважає для себе принизливим. Треба хоча б крикнути: «Іду на тебе, приготуйся!» Через це ми зазнавали великих втрат. Доводилося довго переконувати, докладати багато енергії, щоб бійці загону нарешті погодилися зробити одну засідку. Потім усе починалося спочатку. Їм подобався несподіваний напад тільки з дикими бджолами, бо це було смішно. Якщо на дорозі з'являвся піший патруль — звичайно він складався не менше ніж з двадцяти чоловік, — ми висипали з мішків на голови солдатів диких бджіл. Мішки підвішували на деревах і в потрібну мить смикали за мотузки. Іріанські бджоли злі, солдати розбігалися, покидавши зброю. Коли голландці попадали в нашу засідку, найкращим захистом для них було покинути зброю. Вони знали, що беззбройних папуаси не вбивають…

У серпні 1962 року, за півтора місяця до звільнення Західного Іріану, майже весь загін Якобуса загинув.

Індонезійська армія готувала висадку великого військово-морського десанту на новогвінейському півострові Бамбараї. Висадку мали забезпечити партизанські загони, які діяли в цьому районі. Для зв'язку з ними штаб армії посилав з Сурабаї п'ять парашутисток з раціями. Скинути їх намічали на пустельному березі Мортімер, за сорок кілометрів від Факфака.

Центр «Пемуди» доручив Якобусові зустріти дівчат і переправити далі.

Голландці від цього місця перебували далеко, тому