Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Юнак підвівся і розправив плечі.

— Моя необережність. Того дня, коли ми шукали таємний хід у гаремі. Напевно, не можна було дозволяти слугам і дівчатам спостерігати за нами. Але вони стояли так далеко, я не думав, що їм може бути щось чутно.

— Про таємний хід дізналися б усе одно, занадто очевидний факт, — Ульф хитнув головою. — Цього мало, має бути щось інше. Суріє?

— Лист. План, залишений убивцею. Я бачила його в руках воїнів. І розповіла про нього тому, кому не слід. Лікіт не винен, мілорде.

— Кому розповіла?

— Старшому євнухові, пану Джалілу.

— Цього слід було очікувати. До речі, як саме він змусив тебе стежити за нами? Погрожував? — Вона зніяковіла. — Чим саме?

— Спочатку обіцяв викинути мене з палацу та продати на ринку для бідняків. Потім натякнув, що моє життя в гаремі може стати по-справжньому нестерпним.

Сказала — і мало не розсміялася від полегшення. З плечей ніби камінь важкий впав: більше не треба брехати, дивлячись в очі, викручуватися, хитрувати. Скоро ці повільні тортури скінчаться. О пустельний вітер та його піски! Як же все просто! Та будь-яке покарання, навіть смерть, легше, ніж це життя, пронизане страхом.

— Мілорде, я багато разів збиралася сказати Вам, правда.

— Чому ж мовчала? Я міг захистити тебе.

— З якого дива б Вам хвилюватися про долю однієї з десятка наложниць? — в її питанні відчувалася гіркота. — В нас це не заведено. Про вас ходили моторошні плітки, а ми з вами й розмовляли-то усього раз чи два. Я була страшенно налякана і не знала, кому вірити. Думала, Ви вчините зі мною ще гірше, ніж пан Джаліл. Потім, звісно, засумнівалася, але стільки всього сталося, що я просто не наважилася.

— Слушно. А Лікіту чому не сказала?

Плечі Сурії опустилися ще нижче, личко стало зовсім нещасним, і Ульф закінчив замість неї:

— Щоб не відштовхнути його, звісно ж. Адже ти небайдужа до нього, правда?

Замість відповіді Сурія рвучко обернулася до хлопця.

— Я винна перед тобою, дуже. Одного разу ти запропонував мені бути твоїм другом, і це найкраще, що трапилося в моєму житті. Це було так добре! Ніхто раніше не хвилювався за мене, не дбав, не шукав зустрічі, не намагався дізнатися, що зі мною відбувається.

— І ти вирішила, що брехня зробить тебе ще привабливішою? — зі огидою уточнив Лікіт. — Жалілася, удавала з себе жертву, а я, дурень, вирішив, що тобі й справді потрібен друг. Я довіряв тобі!

— Як і я — тобі, — палко заперечила дівчина. — Невже не розумієш? Вперше в житті я знайшла щось своє, щось справжнє, щось, що належало мені за власним вибором. І я боялася втратити це.

Вона торкнулася долоні Лікіта, але той вирвав руку і відвернувся.

— Уже втратила. Знати тебе не хочу, — похмуро пробурмотів він.

— То он як? — в її голосі бриніли сльози. — Хіба ти розповідав мені усе, що знав? Хіба я хоч раз запитала тебе про щось неналежне? Ти хоч знаєш, як мені довелося викручуватися, аби не побачити й не почути зайвого?!

— Я й не мав звітувати тобі про всі свої справи, — підскочив від обурення Лікіт. — Я на службі, і мої таємниці мені зовсім не належать! Але я не брехав. Ніколи. На відміну від тебе!

— Ану цить! — голос Ульфа більше скидався на ричання. По обличчю Сурії вже струменіли сльози, а щоки Лікіта вкрив рум'янець гніву. Регент підвівся й розвернувся до зброєносця. — Радий, що ти згадав про службу. Проте зауважу, що ти геть забув про обережність й змусив дівчину розгрібати наслідки цієї необережності. І з тобою я буду розмовляти окремо. А поки — марш до себе і не смій навіть потикатися з кімнати. Це наказ. Ти під арештом на три дні.

— Але...

— Ще одне слово — і проведеш їх у підвалі: там немає зайвих вух, зможеш досхочу накричатися й розповісти, хто тут винуватий, а хто безневинний. І заразом подумаєш про власні промахи, якщо здатний на це. Ну? Тобі обирати.

Юнак ображено притих, потім витягнувся в струнку, коротко вклонився і вийшов із кімнати. Збентежена й ошелешена дівчина навіть не обернулася до нього, втупивши погляд у підлогу. В голові дзвеніла порожнеча, а думки відмовлялися складатися у якусь зрозумілу послідовність.

— Суріє, подумай добре, — голос регента повернув її до реальності. — Що ще я повинен знати? Від твоєї відповіді може залежати не одне життя.

— Не знаю, — відповіла вона після нетривалого вагання. — Клянуся, більше мені приховувати немає чого. Пан Джаліл цікавився, як просуваються пошуки справжнього вбивці. Я не знаю, чому для нього це так важливо.

У кімнаті запанувало довге мовчання. Нарешті Ульф повернувся до імператриці.

— Що скажете? Чи може вона брехати настільки майстерно?

Арселія підвелася, підійшла до дівчини, підняла її підборіддя й вдивилася в її очі.

— Не думаю. Це дивно, але мені хочеться вірити всьому, що я почула. А знаючи пана Джаліла, це здається дуже легко. Він не знає жалості до таких, як ми, — вона простягнула Сурії свою хустинку. — Вижити в гаремі, маючи такого могутнього ворога, як старший євнух, практично неможливо.

— Що ж, передбачувано й закономірно, — Ульф зітхнув.

Сурія шмигнула носом.

— І що ж буде з нею далі?

— Я прийму будь-яке покарання, — дівчина підвелася на ноги. — Я сама в усьому винна. Я і тільки я. Мені страшенно прикро, що зрадила Вашу довіру. Прошу, нехай ваш гнів не впаде на інших.

— Зрадила... Ох уже мені ці діти, — Ульф болісно скривився. — Один сумує з розбитим серцем, інша жертвує собою. Не терпиться зійти на ешафот? Ну то знайди більш вагомий привід, вислухаю з цікавістю. Думаєш, я не розумію, що в тебе не було можливості вчинити інакше? Але ось за те, що не розповіла про все Лікіту, варто б було висікти тебе лозиною. Щоб тиждень сидіти не могла.

Сурія розгублено кліпнула, але все ж заперечила:

— Але ж пан Віддах помер із моєї вини?

— Тільки якщо ти особисто підлила отруту в їжу.

— Ні! Я б не змогла, не стала б... — вона сильно замотала головою, відкидаючи це звинувачення. І раптом уточнила: — У їжу?