Читати книгу - "Том 11"

т. д.). Тьотя Єля і Маланья Фоминична багато бігали тут по всяких магазинах і на базарі, де, як вони кажуть, все нібито «не-обыкновенно дешево», але я туди не люблю ходити, бо то щось подібне до толкучки — раз піти, то ще нічого, а більше, то нехай йому цур. Ти знаєш, я взагалі не люблю купувати. Отож ходять «тьотінькі» самі і говорять з купцями межинародною мовою — на кйвах, часом то дуже смішно виходить, а де кивів не стає, там просто по-російськи, з приміткою всяких «иностранных звуков», як вони кажуть. Ну, і дають собі раду незгірше. Краще всіх тут в домі говорить Путя (її батько і мати говорять по-італьянськи, але не зовсім плавко), бо вона ще перше знала добре по-французьки (перше в неї була гувернант-ка-швейцарка, а тепер, коли та виїхала, то Путя говорить по-фр[анцузьки] зо мною, щоб не одвикнути), а це за 8 місяців так вивчилась по-італьянськи, що витримала екзамен в тутешню гімназію і ходить туди. Там хлопці і дівчата вчаться вкупі, тільки дівчат мало (в тому класі, де Путя, всього 4), і то їм трохи заважають учителі товаришувати з хлопцями, бояться, щоб не дражнились і не бились межи собою. Але то нічого не помагає: хто хоче, той товаришує, а хто хоче, то язика товаришкам показує потай від учителя, а хто хоче, то дурні записки товаришкам посилає, різно буває. До Путі часто приходить в гості одна товаришка, маленька італьяночка, метке дівча, не то що Путя—та не дуже-то метка,— хитре таке, все списує у Путі і латинські переклади, і навіть італьянські роботи, а потім в очі Путі одрікається, що і не думала списувати. Вони сто раз на день сваряться і стільки ж раз миряться, бігають разом на шоколадну фабрику і бавляться дуже добре. Ти собі здумай, що отаке мале дівча (11 літ) не хоче в гостях ні мандаринів, ні фініків їсти: «...мені се вже наскучило! Вдома у нас так сього багато!» (її мати продає садовину). Воно правда, що тут всі не дуже-то голодні на сі речі. От і ми щодень за сніданням маємо каштани, мандарини, яблука, грушки, фініки і фіги,— се вже конечне мусить бути щодня.

Мандарини вже і в нас виросли в садку, зовсім маленькі деревця, в аршин, а вже є мандаринки — дуже гарненькі деревця, мов цяцьки.

От би тобі сюди! А може б, і тобі хутко «наскучили» сі мандарини. Ріжків тут люди не хотять їсти, а купують їх для коней, і Садовські для своєї Ніни (кобили) купують. Взагалі, щодо їди, то тут нічого не бракує, ти за се похвалила б Сан-Ремо, а вже щодо театрів, то не дуже: єсть тут нібито опера, та дуже у неї «славушка худа», я навіть щось і не збираюся туди, єсть музика в саду, та чогось вибраний для неї найменший і найгірший сад, і взагалі чогось на ній скучно, я тільки раз була і більше не хочеться. Так, на вулиці музики і співів багато, бо італьянці ніколи не мовчать, тут і військо гарно співає, не так, як у нас, грубо і різко, а наче в концерті, часом дуже помалу і навіть ніжно.

Оце через два тижні буде карнавал з bataille des fleurs 1 і всякими штуками, тут сподіваються всяких див на той карнавал, бо, кажуть, город асигнував на [нього]

14 000 франків, та ще наїхало всяких багатих англічан, що їм нема куди кидати гроші.

Ну, я ще тобі потім допишу, а тепер скінчу, бо треба послати, та й пришла італьянка до мене, треба з нею говорити.

Спасибі всім за гарні новорічні карточки! Всі получи-ли і дякують. Цілую тебе міцно. Пиши ще. Будь здорова, Біла Гусь, моя широкенька, моя дорогенька. Цілу» всіх наших.

Твоя Леся

193. ДО К. ГОЛОТИ 19 січня 1902 р. Сан-Ремо 19.1 1902

Дорога панно Катерино!

Дякую за привіт. Сердечно здоровлю. Аби-сьте завжди підскакували.

Леся Українка

194. ДО М. І. ПАВЛИКА

19 січня 1902 р. Сан-Ремо 19.1 1902

Шановний друже!

Бажаю Вам нової сили в Новому році (не то що бажаю, а сподіваюсь, бажати я завжди боюся). З С[офії] мала я тільки маленьку картку і з неї я не дуже мудра — нічого в ній нема. З К[иєва] теж нічого особливого, так собі всякі приватні справи, без ширшого інтересу. Мій побратим, певне, може Вам більше розказати про К[иїв], ніж я. Простіть, що запізнилась відповісти: була мені пригода, впала я на гладкій дорозі, вдарила ногу (оперовану) і три дні пролежала в прикрому настрої. Тепер уже цілком здорова, небезпечності нема. Взагалі я поправилась дуже, навіть рідко кашляю, не щодня.

Бувайте здорові.

Л. У.

P. S. Гадаю, що в К[иїв] Вам не слід їхати, надто тепер,— кому треба, нехай до Вас приїде або пришле.

Привіт Вашій мамі.

29 січня 1902 р. Сан-Ремо 29.1 1902

Шановний друже!

Я, на жаль, нічого докладніше не знаю про ту запропащену статтю. А може, та «Нев[инная?] вдова» то все одно, що «Фатальная вдова»? — так звалась одна робота, уміщена в кінці 80-х чи в початку 90-х pp. в «К[иев-ской] с[тарине]».

Хто такий та «дама», я догадуюсь (щось подібно, як

і «прекрасная маска»), а коли Ви не догадуєтесь, то можу і Вам сказати: се, здається, наш «приятель історик». Я думаю, що нам з Вами можна переписуватись виразніше, поки я тут: я не думаю, щоб «прірва» межи Австрією і Італією була така непевна, як «прірва» між двома Українами, та й наша мова тут мепше відома.

Ваше питання я передала Раді сьогодні,— її мати сама досить обережна, так що я необережності з їх боку пе боюся; зрештою, «дами» до них не вчащають, а пере-писка Радина, я гадаю, досить вільна.

Коли то Ви писали про Крив[инюка], що його матеріальний стан лихий, то найкраще напишіть про се Сте-шенкові (самі чи через Тр[уша], чи через кого іншого), бо я сама тепер дуже несамостійна фінансово людина, а дуже врізувати свій тутешній бюджет не маю права, бо зобов’язалась словом честі того не робити, а вживати ті гроші, що мені присилаються, на свою курацію.

Зрештою, я б могла щось трошки відтягти з «надзвичайних видатків» (наприклад], з убрання), але їх у мене так мало, що вийшло б смішно мала сума (тих ЗО frs., що я послала на