Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Усе, здавалося б, складалось так, як він того бажав. Звільнившись нарешті з крижаного полону, «Вікторі» з напнутими вітрилами випливла із затоки. Радість, одначе, тривала недовго. Море розбушувалося, завирувало, вкрилося піною, змішаною з уламками криги.

Почався шторм, і капітан змушений був пристати до берега. А як тільки вляглась буря — вдарив лютий мороз і море довкола корабля знову скувала крига.

Третя вимушена зимівля біля невідомого пустельного узбережжя, без допомоги доброзичливих друзів ескімосів, без свіжого м'яса не віщувала нічого доброго. Джон Росс передбачливо залишив на чорний день узятий ще на батьківщині запас продовольства. Голодуючи, англійці нетерпеливо лічили дні, але й третє літо не принесло ніяких змін на краще. Біла пастка міцно тримала своїх в'язнів. Вони були зовсім безпорадні. Кожен учасник експедиції розумів, що четверта зима у цих краях прирече їх на повільне вимирання.

— Капітане, залишімо корабель і спробуймо пішки пробитися в глиб материка. Може, зустрінемо ескімосів чи вполюємо якусь дичину, — зажадали матроси.

— Залишити напризволяще «Вікторі»? Нізащо! — не піддавався ні на які вмовляння Росс. Протягом сорока років старий морський вовк командував більш як тридцятьма суднами і жодного з них не покинув. На саму думку про це краялося серце моряка. Але він усе-таки зрозумів, що не має права прирікати команду на певну смерть.

— Вирушаємо! — пролупала нарешті так довго очікувана команда.

Та було вже пізно.

Три човни, вщерть заповнені людьми, попливли у невідому путь. Краще це було, ніж поволі конати на кораблі, чи, може, гірше? Підступні ранні морози, безперервні шторми і завірюхи незабаром змусили полярників висадитися на материк. Почалася четверта, найстрашніша зимівля. У полярників не було захистку, який вони мали на судні, не було харчових припасів, їм довелося зимувати у спорудженій з кам'яних брил хатинці, яку наскрізь продував морозний вітер. Довкола все поринуло у непроглядну пітьму полярної ночі, завивала хуртовина, кидала в обличчя снігом. В шлунку — пусто, в серці — безнадія. Змучені цингою моряки, не витримуючи страждань, мовчки йшли в ніч. Уранці товариші знаходили їхні закоцюблі тіла… Лише ті, що за всяку ціну вирішили вистояти, боролися до останнього, не дозволяючи собі впадати у відчай. Але таких було небагато.

Перший несміливий проблиск на обрії знову пробудив надію. «Спробуємо вибратися звідси», — вирішив Росс. Навіть хворі повилазили із своїх кублищ, гарячково бралися до праці, лаштуючи човни. Тепер вони благословляли свого капітана, який заборонив їм спалити шлюпки, коли вони потерпали від холоду. Страшенно виснажені, в лахмітті й порваному взутті, передчасно посивілі, а декотрі й без зубів після цинги, люди, напружуючи кволі м'язи, ставили вітрила і налягали на весла. Аби лиш якнайдалі відплисти від цих проклятих берегів і дістатися до тих місць, куди навідуються кораблі! «Може, нам пощастить зустріти яке-небудь судно?» — тішили вони себе надією, не сміючи вимовити цього вголос.

Минали тижні, місяці… Наближався кінець літа. Згасала остання надія.

Зненацька якось уранці на одному з човнів хтось закричав:

— Вітрило на горизонті!

Люди схопилися за весла. Надія додавала сили, гребли щодуху. Але даремно. Корабель віддалявся, меншав і щезав з очей. Невже вопи отак трагічно і загинуть, майже досягти мети своєї подорожі? Ні, на обрії показався ще один корабель. Це було велике китобійне судно. І знову зайнялась надія. Мандрівники кричали щодуху, опускали й знову піднімали вітрила, запалювали якесь ганчір'я і безперервно веслували. Нарешті на кораблі помітили розпачливі сигнали і спустили на воду шлюпку, яка незабаром підпливла до потерпілих.

— Ви зазнали корабельної аварії? — запитав шкіпер, співчутливо дивлячись на виснажених, брудних людей, що хиталися від утоми. — З якого корабля?

— З «Вікторі» капітана Джона Росса.

— Що ви плетете? У вас, видно, помутився розум. «Вікторі» пропала безвісти ще чотири роки тому. Старий Росс загинув, з його команди теж ніхто не вцілів.

Що ж могли сказати на це заочно поховані полярники, коли від хвилювання їм стисло горло і відібрало мову?

Один з моряків китобійця якийсь час пильно вдивлявся у спотворене обличчя діда з довгою сивою бородою. Видно було, що саме він начальник потерпілих, хоч досі не зронив жодного слова. Обличчя змінене, постаріле, але напрочуд знайоме. Воно когось нагадувало морякові. Але кого?

— Капітан Росс! — раптом вигукнув він.

Старий заморгав припухлими повіками, по впалих щоках покотилися сльози… Він не соромився їх. Його все-таки впізнали, не забули, не поховали. Варто було дожити до такої хвилини.

— Ну то що, пане Барроу? Як бачите, я свого слова додержав. Північно-Західного проходу, щоправда, не відкрив — це над людські сили, — але нагородити мене і мого племінника вам усе-таки довелося.

— Гадаю, пане Росс, що після злигоднів, яких ви зазнали, вас уже не тягне в мандри?

— Помиляєтесь! Я саме оце обмірковую нову експедицію. Аби тільки не так швидко пролітали літа! Не встигнеш огледітися, як позаду ще один десяток. Та все одно я ще подамся у плавання. І знову ж таки обійдусь без допомоги вашого адміралтейства, дорогий лорде, сам собі дам раду!

Джон Росс ніби передчував, що, коли йому буде вже під вісімдесят, він ще очолить рятувальну експедицію, споряджену на пошуки його друга Джона Франкліна, який пропав десь в Арктиці.

— Ви погляньте на цю стару лайбу! Де він тільки її роздобув?

— Кажуть, нібито він збирається в якусь полярну експедицію. Але це, мабуть, вигадка.

— В такому кориті можна допливти хіба що до Лофотенських островів. Це кожен зуміє.