Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

Скучний взагалі народ.

Хата нічого. Тепло. Але така сила крис, що, буквально, не можна нічого залишати. Як тільки чи в торбі, чи в ящику є щось їстивного – прогризуть і з’їдять.

Ну, ясно, що блощиці, прусаки і т. ін. – це обов’язково. Ну, то жити тут все ж таки ліпше, ніж десь у бараку. Тут хоч не обікрадуть. Та й тепліше!

24. VIII. Звільнилося (місце) зав. книгозбірнею в технікумі.

Майнула думка, чи не піти мені за книгаря до книгозбірні…

Але тільки «майнула». Це ж така «архівна» справа, так далеко я буду від життя, хоч і лагерного, а проте життя, що я вирішив не йти туди.

Все ж таки в мене думка працювати в літературі і написати велику річ… А в книгозбірні засяду – і все мине. Роботи там багато – треба бути і вранці, і ввечорі, студенти – народ, як абоненти, неспокійний – от і сидітиму й день, і ніч у книгозбірні, і ніколи мені буде писати.

А коли взятися за роботу біля романа – треба буде мені їздити на ІІ промисел, а книгозбірня мені цього не дасть змоги робити. Так і вирішив я: не йти в книгозбірню.

Справа з моєю роботою над романом «темна і непонятна».

Обіцянка н[ачальни]ка «дати мені всі умови для роботи» так і залишилась обіцянкою. Подав ото я «рапорта» з планом романа і… ніякої відповіді. Щоправда, я не знаю, чи читав т. Мороз мого плана, чи бачив він його, бо передав я йому це все через секретаря Передерея – так що, власне, я залишаюсь щодо цього в «неведении».

А не піду я виясняти з тої простої причини, що не хочу ніякими проханнями набридати, щоб бути «чистим», як прохатиму про Варю.

В цих умовах, що я зараз перебуваю, ніяк над романом працювати не можна, бо навіть сісти нема де. Оцю книжечку написати не маю змоги, а не те, щоб працювати серйозно.

Треба кімнату!

А. Ф. Морозова (пом[ічника] нач[альника] І пром[исла]) призначено на пом[ічника] нача[льника] ІІІ промисла. Що це за знак? Чому це? Він же ж мав такий тут авторитет, такий «блат», як по лагерному кажуть, поїхав на ІІІ промисел.

25. VIII. Прибула делегація воркутянських шахтьорів на вселагерний зльот ударників.

Хоч вселагерний зльот і одкладено, та вони все ж приїхали, бо завертатися їм з дороги не було рації.

На чолі делегації Федоров, пом[ічник] нач[альника] КВО, що останній час був на Воркуті, як інспектор КВЧ. Кажуть, що Федоров буде нач[альником] КВО.

Телеграма од Варі з Харкова і листівка з Котласа.

Доїхала Варя до Харкова благополучно. Ну, слава богу!

Телеграма датована 22.VIII. Невже вона аж тепер до Харкова приїхала? 16 день з Чиб’ю до Харкова! Очевидно, затрималась у Москві.

Листівка з Котласа до Чиб’ю йшла 16 день! От «зносини» нашої «столиці» з світом?!

Сиджу я й працюю в редакції «Сев[ерный] горн[як]». Переписую лагкоровські замітки – готую їх до друку. («Лагкор» – лагерний кореспондент).

Колись, давно-давно, ще на «зорі» моєї газетярської роботи робив я те саме!

Скільки з самої «Селянської правди» вийшло вже з отаких «лагкорів» письменників, що тепер «керують» літжиттям, скільки я їх вивчив був свого часу, а я знову сиджу і знову «правлю» дописи про «ларьки», про «каптьорку», про те, що крис і блощиць багато. «Літературна» робота! А відбирає вона в мене часу-часу! З 9-ої ранку до 2-ої і з 5 до 10. 10 годин! Що якби я ці десять годин сидів і писав щодня!? Ніззя!

Єсть в ред[акції] «Сев[ерный] горн[як]» секретар – дівчина Льоля Слебик. Їй 26 років. Вона – рецидивістка, повія, злодійка. Працювала в агітбригаді, а по її розформуванню взяли її в редакцію. Вона – грамотненька. Каже, що з безпризорних і т. д.

У неї якраз драма. Просить вона, щоб їй н[ачальст]во дозволило жити вкупі (як чоловік і жінка) з одним хлопцем, теж рецидивістом.

Їй не дозволяють.

Вона плаче, лютує і каже:

– Хочу быть честной! Хочу жить, как порядочные! Не позволяют – опять буду проституткой, воровкой, хулиганкой.

– А хто ж ваш чоловік?

– Петюшка! Урка! Пижон – его кличка. У меня здесь был другой муж, мы с ним прожили 8 м[еся]цев і разошлись!

Не знаю, чому вже їй не дозволяють жити вкупі. Це, між іншим, в лагері практикується, але потрібний дозвіл начальства.

Випущено з ізолятора з наказу Бєлєнького щось чоловіка з 150 уголовників-рецидивістів.

Щодня в лагері крадіжки!

І вдень, і вночі! В робітничому городку буквально всі приміщення обікрадено.

Випущено штрафників за те, що вони «исправились».

Прибула комісія прокурорська, яка приймає різні заяви від лагерників. Пишуть. Усі пишуть.

Я, звичайно, нічого не пишу і не писатиму, бо, певен, ніяка комісія мене «не торкається».

Гірняк прибув! Йосип Йосипович. Яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж довелося спробувати всього лагерного, і що він потрапив в оці «места не столь отдаленные», а радий я, що буду з ним укупі, бо люблю я Гірняка. Розцілувались ми з ним. Його, бідного, в дорозі десь обікрали, і прибув він у якимся залізничному бушлаті, що по дорозі купив десь. Ой, боже мій, боже мій. Прибув він в складі етапа з 16 чоловіка – з ним харківці: Жмурко – кооператор, Гаско Мечислав – поет, Музиченко – прокурор, Шаран – з ВУАН, Кринський – парт[ійне] видавництво, Теодор (поляк) з ЦК… Здається всі… Всі вони з Харкова в кінці травня були направлені в Кемь, а звідтам чогось їх перекинули в благословенний град Чиб’ю.

Треба подбати, щоб Гірняк працював у театрі.

Розповідав Й[осип] Й[осипович], що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біл[оморсько]-Балт[ійський] канал). 3 місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункта в УРО чи що, там десь і Мирослав! От як використовуються культурні сили.

26. VIII. Вчора ввечорі в клубі І промисла, в робітничому городку був так званий «вечір нацмен».

За «нацменів» в лагерях вважають національності монгольського типу: узбеки, таджики, казахи, туркмени… Чомусь, приміром, грузини, вірмени, тюрки за нацменів «не йдуть». Ну, ясно, що українці, білоруси і взагалі слов’янські нації ні в якій мірі не йдуть на окрему від руської нації. До «нацменів» якесь ставлення зверхнє («верховне»). Їх «збивають» в окремі трудколони, вони окремо живуть і т. д.

Так от, значить, був їхній художній вечір. Співи, декламації, танки. Примітив, розуміється. Винні в цьому самі «нацмени», бо ніяк вони самі не можуть і досі позбутися «екзотики». Всі вони обов’язково виходять в східних халатах. Ніби халат і є найголовніша ознака притаманної їм культури. Серед