Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Усе гаразд?

Бразил ствердно буркнув. Трес кивнула. Я закріпив рамковий шолом на поясі, де він би мені не заважав, скинув рукавиці й поклав їх до сумки. Зручніше приладнав уже легеньку маску до обличчя й перевірив, щоб інфодріт міцно тримався в гнізді. Захиливши голову, я побачив, як маршрут Нацуме погнав угору ясно позначеними червоним опорами для рук і ніг.

— Нормально видно?

— Ага, — Бразил усміхнувся. — Трохи псує розвагу, га? Коли все так позначено.

— То, може, ти хочеш піти першим?

— Тільки після вас, містере Ейшундо.

Не даючи собі часу задуматися, я підняв руку й ухопився за перше позначене місце, закріпився ногами й підтягнувся на стрімчак. Підняв іншу руку і теж знайшов де вхопитися. Скеля була мокра від імли з виру, але ейшундівський захват міцно тримав її. Я поставив ногу на ухил карниза, знову закинув руку і вхопився.

І покинув горизонтальну землю.

Нічого особливого.

Ця думка прошила мене після того, як я здолав десь двадцять метрів, і залишила по собі маніячну усмішку. Нацуме попереджав, що ранні етапи підйому оманливі. «Реакція печерної людини, — серйозно сказав він. — Багато широких замахів і міцних захватів, рішучий рух і чималий запас сил на цьому етапі. То буде приємне відчуття. Треба лиш пам’ятати, що це ненадовго».

Я стис губи і видав крізь них звук, як шимпанзе. Десь піді мною море билося й невгамовно точило скелю.

Звук і запах, що злітали вгору стрімчаком, обвивали мене прохолодою й вологою. Я струсив із себе дрижаки.

Розмахнувся. Вхопився.

Дуже повільно до мене дійшло, що посланське тренування не увімкнулося, щоб протистояти моєму запамороченню. Кам’яна стіна була менш ніж за пів метра від мого обличчя, а ейшундівські м’язи бриніли на кістках, і я майже зміг забути, яка відстань відділила мене від землі. Коли ми залізли вище, каміння позбулося свого вологого покриву, а невпинне ревіння хвиль затихло до далекого білого шуму. Підступні захвати геконівська чіпкість робила сміховинно легкими. А найважливішим із цих факторів, і, мабуть, останнім штрихом від «Ейшундо», було те, що я сказав був Нацуме — мій чохол, здається, насправді знав, як воно робиться.

А тоді, досягнувши виступів і карнизів, позначених як місце для перепочинку, я глянув униз, щоб подивитися, як там ведеться Бразилові й Трес — і все зіпсував.

За шістдесят метрів унизу — то була ще навіть не третина підйому — море чорніло, як шар стриженої вовни, яку Дайкоку висріблив на гребенях. Валуни біля підніжжя Рили сиділи у воді, як тверді тіні. Ті два здорових, між якими утворився прохід, яким ми підійшли, звідси виглядали так, ніби обидва могли вміститися в моїй долоні. Ритмічне переливання води між ними гіпнотизувало й тягло мене вниз. Уся картина запаморочливо нахилилася.

Моя обробка ввімкнулася й розгладила страх. В голові ніби відкрився шлюз. Мій погляд піднявся і вперся в скелю. Сьєрра Трес простягла руку й поплескала мене по нозі.

— Живий?

Я усвідомив, що закляк на добру хвилину.

— Просто відпочиваю.

Позначена стежка відхилялася ліворуч, ідучи діагонально навколо широкого виступу, про який Нацуме попереджав, кажучи, що видертися на нього практично неможливо. Натомість він відступив і поліз майже догори ногами під бородою того виступу, впираючись ногами в крихітні зморшки й щілини в камені, а пальцями намацуючи такі нерівності скелі, котрі ледь заслуговували називатися захватами, поки врешті обома руками не дістався до ряду похилих карнизів з іншого боку виступу й не спромігся повернутися до майже вертикальної позиції.

Я стиснув зуби й почав робити те саме.

На півдорозі в мене зіскочила нога, розвернула мені тіло й зірвала праву руку зі скелі. Мимохіть крекнувши, я повиснув на лівій руці, теліпаючи ногами надто низько, щоб намацати ними щось, окрім повітря. Я б закричав, але ледве загоєні жили лівої руки робили це за мене.

— Падло!

Тримайся міцно.

Геконівські пальці не зісковзнули.

Я підняв ноги, скрутившись у поясі, витягнув шию і спробував роздивитися помічені упори для ніг на склі маски. Короткі панічні вдихи. Я впер одну ногу об кам’яну бульку. Напруга крихітними порціями відпустила ліву руку. Не в змозі побачити все чітко у масці, я простягнув правицю в темінь угорі й пошукав у скелі виступ.

Знайшов.

Пересунув трошечки вперту ногу і втулив іншу поруч.

Повис, відсапуючись.

Тільки не зупиняйся, чорт забирай!

Усією силою волі, що в мене була, я змусив себе пересунути правицю до наступного захвату. Ще два рухи — і довелося докладати такого ж натужного зусилля, щоб пошукати наступний. Ще три рухи, трохи кращий кут — і я зрозумів, що майже дістався до іншого краю виступу. Я потягнувся вгору, знайшов перший із похилих карнизів і, лаючись та гіпервентилюючи, перетягнув себе головою вгору. Мені на очі потрапив справжній глибокий захват. Я дістався ногами до найнижчого з карнизів. Полегшено притулився до прохолодного каменю.

Забирайся з дороги, Таку. Не примушуй їх висіти довше, ніж треба.

Я видерся наступною групою захватів, поки не виліз на виступ згори. Широка полиця на дисплеї маски підсвічувалася червоним, а над нею плавав усміхнений смайлик. Точка відпочинку. Я почекав, поки Сьєрра Трес, а тоді Бразил вигулькнуть знизу й приєднаються до мене. Здоровань-серфер усміхався, як дитина.

— Змусив ти мене трохи попереживати, Таку.

— Просто не починай. Трясця, не треба, чув?

Ми перепочили десь хвилин із десять. Над головами вже ясно виднівся зубчастий гребінь цитаделі та його рівно вирізані краї, що виступали з-поміж хаотичних кутів природних скель. Бразил кивнув угору.

— Звідси вже недалеко, га?

— Так, і хвилюватися треба тільки через лисокрилів. — Я видобув і щедро розпилив на все тіло відлякувач. Трес і Бразил зробили те саме. Він мав легкий рослинний запах, котрий ніби сильнішав у нерівномірній темряві. Може, він і не гарантує безпеки від лисокрилів за будь-яких обставин, але спочатку точно їх відштовхне. А коли цього не вистачить…

Я витяг «Рапсодію» з кобури на нижніх ребрах і притиснув до призначеної для цього нашивки на грудях. Вона повисла, так, що її було легко взяти в руку за частку секунди, звісно, якщо в потрібну мить я