Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Призову, призову, призову, — миттю пролунав шепіт безлічі голосів, наше йшов прямо зі стін.

— Вони порушили присягу служіння королю та народу, — знову пролунав голос людини у чорному.

Ерберден мимоволі скривився.

— Та хто ви такі? — кинув він якомога зверхньо.

— Досить! — пролунав гучний владний чоловічий голос.

Тієї ж миті попереду спалахнула стіна полум'я й з нього вийшла висока жінка. На голові у неї була така сама хустка, як і в інших, обличчя також було закрите, а ось усе, що було нижче, привело Верховного мага у заціп.

На жінці не було сукні. Її стегна обтягували лише смужки чорної тканини, які під час руху розкривалися, на мить дозволяючи побачити довгі ноги. Груди також перетягували вузькі смужки все тієї ж чорної тканини.

Ерберден готовий був пожартувати на тему нестачі одягу на жінці, якби не її шкіра — вона була як паморозь на зимовому вікні, в ній чітко вгадувалися морозні візерунки та відбивалося світло полум'я.

Вільно пройшовши крізь вогонь, жінка зупинилася перед колінопреклоненим Вулко.

Вогонь за її спиною відразу змією помчав навколо членів ради, обгородивши їх кільцем.

— Благословляюча не думала, що її короткочасний сон дозволить людям так швидко забути її та її силу, — пролунав голос позаду неї.

— Благословляюча, — у коло увійшов той самий високий чоловік у чорному, — вони не варті твоєї сили.

— Благословляюча вважає, що ти маєш рацію, — відповів за жінку той самий голос, — але вона не може залишити тих, хто в каятті схилив перед нею коліна. Вона може дати їм останній шанс.

За цих слів жінка опустила руку на голову Вуйко й, провівши нею по контуру його обличчя, підняла вгору, взявши того за підборіддя.

— Чи готовий ти служити їй, маг?

Ерберден не зрозумів, що сталося. Він з подивом дивився, як змінюється погляд Вулко.

Спочатку відчужений і втомлений, він став переляканим, що переходив у жах, але відразу змінився на захоплений.

— Так, моя володарка, — ледь чутно прошепотів він.

Тієї ж миті очі його закотилися, і він, обм'якнувши, впав на підлогу.

Ларрей, не витримавши, кинувся до побратима по магії, але вогняний батіг, широко хльоснувши об підлогу перед його обличчям, зупинив його.

— Даре-е-емно, — пролунало з боку протяжне, й крізь пелену вогню пройшов кіт. — Благословля-я-яюча прости-и-ила його-о-о, а не тебе-е-е.

Жінка, не дивлячись ні на кого з магів, розвернулася і пішла геть.

Вогняна стіна відразу перемістилася за нею, беручи її в кільце.

Ербердену навіть думати було страшно від усвідомлення того, скільки магічних сил і концентрації необхідно на такі дії.

Жінка тим часом сіла на кам'яне крісло, що стояло наче трон на постаменті.

Незабаром на підлозі ворухнувся Вулко.

Він став на карачки, трясучи головою та щось бурмочучи собі під ніс. Поступово бурмотіння стало гучнішим і чіткішим, тож Ерберден зумів розібрати слова свого підлеглого.

— Вона дала мені силу. Неймовірно. Справжню силу. Вона Богиня, — Вулко підняв голову, з побожністю дивлячись на крісло та ту, що сиділа на ньому. — Богиня! — кинувся він до п'єдесталу, розпластавшись перед жінкою на підлозі. — Спасибі тобі! Ти… Ти повернула мені силу…

— Твоє смирення та каяття гідне винагороди, — спокійно відповів за жінку той самий голос, — але питаю тебе ще раз, чи готовий ти служити їй?

— Так, моя володарка, — не так стверджуючи, як благаючи, сказав Вулко.

— Клятву, клятву, клятву, — пролунав шепіт від стін.

До мага підскочили двоє в чорному, підхопили його й з лежачого становища миттю перевели в уклінне. Вулко, не замислюючись, промовив родову клятву вірності Благословляючій.

Ерберден не повірив ні своїм очам, ні своїм вухам.

Що ж зробила ця бестія з членом ради магів, що той сам, без примусу, підписав мало не в раби не тільки себе, а й усіх своїх нащадків. Навіть королю не давали клятви роду.

Поки Верховний маг роздумував над побаченим, Вулко кудись повели.

— Прийняла, благословила, дала силу, — знову пролунав шепіт з усіх боків.

Було таке враження, що довкола літають невидимі тварюки та перешіптуються між собою.

— А що решта? Вони думають, думають, думають. Чи не вірять. Сумніваються, — продовжував тихий сміх. — Не встигнуть, не встигнуть, не встигнуть.

Фігури в чорному, які до цього оточували магів, повільно зробили крок назад, вогні смолоскипів одразу зменшилися, нагнітаючи темряву. Висока постать також зробила крок назад, кіт розвернувся та, сміючись сміхом, від якого мурашки по спині побігли, попрямував до п'єдесталу.

— Вб'є? Вб'є, уб'є, уб'є, уб'є, — знову зашелестів шепіт навколо. — Поїмо, поїмо, поїмо. Давно чека-а-али.

Першим не витримав Ларрей.