Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

його жінці. Отже, тепер про Неда. Він служив у дідуся за фурмана. Його жінка (тодішня, бо він мав їх чотири), Дельфіна, була в бабусі за куховарку. В цей час тільки моя мама називала його «дядьком Недом». Тобто це вона наполягала, щоб ми, діти — всі троє, — крім Александра, бо він ще не міг нікого й ніяк називати, — називали його «дядьком». Нікого іншого це не обходило, навіть бабусю, котра теж була з Маккаслінів, і вже запевно самого Неда, котрий не заслужив цього титулу хоча б тим, щоб рештки волосся, які обрамлювали лисий череп, почали йому сивіти, коли вже не біліти (воно, його волосся, так ніколи й не побіліло і навіть не посивіло. Помираючи у віці сімдесяти чотирьох років, він зовсім не змінився, і тільки й того, що пережив чотирьох жінок), і котрий, можливо, й насправді не хотів, щоб його називали дядьком. Тож-бо ніхто, крім мами, яка зовсім не мала в жилах маккаслінівської крові, не наполягав на цьому. А річ у тім, що він, Нед, був Маккаслін і народився в садибі Маккаслінів 1860 року. Він був нашою родинною таємницею, ми успадкували його разом з легендою (найревнішим поборником якої був сам Нед), що його мати — це рідна дочка самого старого Лусьєса Квінтеса Керазерса і негритянки-невільниці; Нед ніколи не дозволяв, щоб будь-хто з нас забув, що вони вдвох із кузеном Айзеком — онуки по прямій лінії старого шанованого Ланкастера, в той час як ми, бідолашні Едмондси і Прісти (дарма що трьох із нас — тебе, мене й мого дідуся — названо на його честь), — лише бічні паростки й відгалуження.

Отож коли Бун з містером Вордвіном пригнали машину, приміщення було вже готове для неї: нова підлога й двері, у дідуся в руці новенька колодка, з якою він повільно обходив машину, приглядаючись до неї чисто як до плуга, жатки чи фургона (чи й клієнта, як на те), приставлених банкові у вигляді застави під майбутню позичку. Потому він кивнув Бунові поставити машину в гараж (авжеж, ми вже знали, як називається повітка для автомобілів, навіть у 1904 році, навіть у Міссісіпі).

— Що? — спитав Бун.

— Постав її всередину, — сказав дідусь.

— Ви навіть не проїдетесь у ній? — спитав Бун.

— Ні, — відказав дідусь.

Бун в’їхав до гаража і звідти вийшов пішки. Спершу на його обличчі був подив, а тепер проступила ошелешеність, розгубленість і трохи не жах.

— Є до неї якийсь ключ? — спитав дідусь.

— Що? — перепитав Бун.

— Якась клямка, гостряк, гачок. Те, чим її заводять.

Бун повільно дістав щось із кишені й передав дідусеві в руку.

— Замкни двері, — сказав дідусь і, підійшовши, сам просунув дужку колодки через клямку й захряснув замок, а ключа теж поклав собі до кишені.

Бун тепер боровся сам із собою. Він переживав кризу, становище було розпачливе. Я, тобто ми — містер Вордвін, бабуся, Нед, Дельфіна і всі інші білі й чорні, що їм трапилось бути на вулиці, коли автомобіль під’їздив, — дивились, як він із цієї боротьби вийде, чи бодай як зіткнуться передові пікети.

— Я повернуся після обіду, щоб міс Сара, — (це бабуся), — могла проїхатись. Десь так під першу. Можна й раніш, якщо треба.

— Я сповіщу до стайні, — відказав на те дідусь.

Боротьба розгорталася таки на повну силу, це вже були не якісь там сутички аванпостів. Пан або пропав — так стояла справа; в цій боротьбі важили і надійний тил, і знання місцевості, фальшиві випади й відповідні удари, вміння ошукати супротивника; але над усе — терплячість і передбачливість. Тривало це ще три дні, до самої суботи. Бун повернувся на візничий двір; до кінця дня він тримався ближче до телефону, хоч не дуже явно, не нав’язливо; він навіть виконував свою роботу — чи то, власне, так здавалося, аж поки батько виявив, що Бун на свою руч відрядив до надвечірнього поїзда замість себе Лестера з бричкою — прибуття-бо цього поїзда (якщо він не спізнювався) збігалося з тим моментом, коли дідусь виходив із банку. Але що боротьба тривала далі, потребуючи — ба навіть вимагаючи — постійного напруження й пильності (це не була якась там навальна атака, що її можна провести одним духом), то все-таки Бун мав ще надію, все ще сподівався на перемогу: «А певно, послав Лестера. Це місто так швидко росте, що й не зогледимось, як треба буде дві брички до поїзда. І я вже давненько маю на оці Лестера, щоб зробити його другим фурманом. Не турбуйтесь, я за ним назиратиму».

Однак телефонного дзвінка не було. О шостій вечора навіть Бун визнав, що сьогодні вже нема надії. Але боротьба тривала, нічого ще не було програно, а поночі вдалося б ще й сили перегрупувати. Другого ранку близько десятої він — вірніш, ми вдвох — зайшли до банку, так наче мимохідь.

— Дайте мені ключі, — мовив він дідусеві. — Під машиною ж багнюки й куряви мало що з усього Теннесі, так ще й із Міссісіпі. Я візьму в стайні шланга, коли Нед вашого десь запроторив.

Дідусь подивився на Буна, подивився довгим поглядом, так, наче Бун приїхав з підводою чи хурою сіна, пропонуючи їх у заставу за п’ятнадцять доларів.

— Мені не треба вогкості в автомобільні, — сказав дідусь.

Але Бун був під пару йому, такий же безсторонній і навіть ще більш байдужий, ще більш неквапливий і длявий.

— А певно, певно. Тільки ж не забувайте, чоловік той казав, що мотор повинен працювати кожен день. Не щоб їздити кудись, а просто щоб не дати свічкам запалення та магнето заіржавіти, бо поставити нові вам коштувало б яких двадцять — двадцять п’ять доларів, та ще й везти їх з Мемфіса чи десь там, може, навіть із самого заводу. Я нічого до вас не маю, я знаю тільки, що він вам казав, і здається, що на його слова треба зважити. Але то вже ваш клопіт. Автомобіль належить вам, і коли ви хочете, щоб він заіржавів, нікого це не обходить. З конем то воно було б інакше. Навіть якби ви не заплатили за нього й ста доларів, ви б мені казали вдень виводити його на прохідку, щоб кишки йому не запліснявіли.

Дідусь таки добрий був банкір, і Бун розумів це, розумів, що дідусь знає не тільки, де твердо стояти на своєму, але й де піти на компроміс, а де й зовсім відступитись. Отже, він сягнув кишеню й передав Бунові ключа від колодки