Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

в обмеженому сенсі, він чітко це дав зрозуміти. «Геноцид» був поглибленим «злочином проти людяності», але лише за умови, якщо його вчинення пов’язане з війною. Обмеження накладала стаття 6 (с) статуту через горезвісну кому, додану до тексту в серпні 1945 року. Така дія розглядалася як злочин, якщо вона була пов’язана з війною. Це було «дуже важливе застереження», повідомив Шовкросс суддям, і те, що він дав однією рукою, забрав іншою — йдеться про повне визначення поняття «геноцид». Читаючи його слова, я зрозумів наслідки — вилучення з процесу усіх таких дій, які мали місце у Німеччині та Австрії до вересня 1939 року. Позбавлення майна та вигнання окремих осіб, таких самих, як Леон, у листопаді 1938 року, і мільйонів інших. Тобто конфіскація, звільнення з роботи, арешт, вбивство — усе це не потрапить під юрисдикцію трибуналу.

Разом з тим Шовкросс багато запозичив у Лаутерпахта. Питання про зворотну дію не поставало, тому що усі пов’язані дії — знищення, поневолення, гоніння — були злочинами у переважній більшості національних законодавств. Той факт, що вони були законними згідно з німецьким законодавством, не був підставою для захисту, оскільки ці дії мали вплив на міжнародну спільноту. Це були «злочини проти міжнародного права», а не лише внутрішньодержавна справа. В минулому міжнародне право дозволяло кожній державі вирішувати самостійно, як поводитися зі своїми громадянами, але тепер цей підхід було замінено на новий:

у міжнародному праві минулого стверджувалося, що є обмеження всемогутності держави і що окрема людська істота, яка є основною одиницею усього права, не позбавлена права на захист людства, коли держава знехтувала її правами у такий спосіб, який е наругою над сумлінням людства.{609}

Війна з метою запобігання «звірствам, вчинених тиранами проти своїх підданців», була справедливою і законною. Якщо в межах міжнародного права дозволяється гуманітарне втручання через війну, то хіба можна казати, що «втручання через судовий процес» є незаконним? Шовкросс знову був на своєму коні. Він відхилив аргумент підсудних, що за міжнародним правом «лише держава, а не індивід» може вчиняти злочин. Немає такого принципу міжнародного права, тож ті, хто допоміг державі вчинити злочин проти людяності, не матимуть імунітету від відповідальності; вони не можуть ховатися за державою. «Людина повинна бути вищою за державу».{610}

Це відповідало суті ідей Лаутерпахта і побіжно перегукувалося з ідеями Лемкіна щодо геноциду і груп. Однак Шовкросс завершив саме там, де хотів Лаутерпахт — у місці, де наголошувалося на тому, що окрема особа є «основною одиницею усього права»{611}. Він відійшов від ідей Лаутерпахта до теми геноциду, і я помітив ще одну зміну: Шовкросс викинув усі згадки про Франка, які Лаутерпахт додав на останніх сторінках свого проекту промови. Немає сумнівів, що вони були надто особистими і надто емоційними.

145

Після Шовкросса виступав Оґюст Шампетьє де Ріб{612}, старенький, тендітний головний обвинувач від Франції, який виголосив коротке вступне слово і передав його своєму заступнику. Тон аргументів Шарля Дюбоста був менш суворим, але француз давав чітко зрозуміти, що підсудні заслуговують на кримінальне покарання; вони були співучасниками дій Німеччини. Знову слова Франка повернулися проти нього: адже він визнав, що відповідальність тих, хто був в уряді, є більшою, ніж тих, хто виконував накази?

Француз приєднався до Шовкросса у висуненні звинувачень у геноциді. Знищення людей мали «науковий і систематичний» характер, мільйони людей було вбито лише через те, що вони виявилися членами національної або релігійної групи, чоловіки і жінки, що стояли на шляху «гегемонії німецької раси». Геноциду було «майже повністю досягнуто», людей знищували у таборах і в інших місцях, на вимогу гестапо і за підтримки підсудних, так чи інакше.{613}

Французький прокурор відкинув аргумент д-ра Зайдля, що особи, які діяли для держави, не можуть нести відповідальність за її злодіяння. «Жоден з підсудних не був ізольованою особою, — сказав Дюбост суддям. — Кожен з них проявив взаємодію і згуртованість у цих діях. Будьте суворими, їм не потрібно співчувати»{614}, — просив він щодо Франка і усіх решта, які спромоглися схвалювати ці жахливі дії. Вони винні, їх має бути засуджено до смертного вироку через повішання.

Далі виступали більшовики, так, наче були частиною узгодженого наступу. Генерал Роман Руденко, кремезний і жорсткий, як і висловлені ним аргументи, взявся за окремих обвинувачених. Він не мав часу на нюанси, хитромудру теорію чи іронію.{615} Він засудив німців за вторгнення у Польщу, без жодного натяку на іронію щодо паралельної операції більшовиків на сході. Він критично проаналізував жорстоке правління Франка, нагадавши трибуналу про Львов і події серпня 1942 року. Руденко знайшов нові докази, новий радянський звіт про злочини у місті Львов, свідчення Іди Вассо, французки, яка працювала у дитячому будинку. Вассо описала, як маленьких дітей використовували для вправляння у стрільбі, «терор», що тривав до найостаннішого дня німецької окупації у липні 1944 року. Метою було цілковите знищення, не менше.

«Зовсім марно, — сказав Руденко суддям, — шукати можливостей позбавити нас права покарати тих, хто зробив поневолення і геноцид своєю метою».{616} Він знову звернув їхню увагу на щоденники Франка, на радісні описи способів, якими його територію буде звільнено від євреїв! Франк знав про табори; він заслуговує на «найвищу міру покарання». Франк помилявся, коли у 1940 році казав Зейсс-Інкварту, що пам’ять про його працю у Польщі «житиме вічно». Позитивного спадку не залишилося, жодного.

Я згадав світлину Отто фон Вехтера, до рамки якої його син причепив фотографію Зейсс-Інкварта. «Зейсс-Інкварт був моїм хресним батьком, — якось розповів мені Хорст, — моє друге ім’я Артур».

Портрет Отто фон Вехтера (основний), із зображенням Артура Зейсс-Інкварта (у правому нижньому куті), замок Хагенберг, грудень, 2012 р.

146

Приблизно тоді, коли я вперше читав промову Руденка з акцентом на подіях у місті Львов, з Варшави прийшов невеличкий пакуночок. Там були фотокопії сторінок давно забутої книжечки, написаної Гершоном Таффетом, шкільним учителем, який жив у Жовкві.{617} Вона побачила світ у липні 1946 року, коли Руденко виступав перед трибуналом.

Таффет яскраво писав про