Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

«Після того, як їх роздягнули і ретельно обшукали (особливо жінок), їх вишикували біля відкритих могил. Один за одним вони мали ставати на дошку, яка нависала над ямою, так, щоб після пострілу падати просто у відкриту могилу… Після екзекуції могили було загорнуто землею… кілька днів по тому земля, яка вкривала могили рухалася, наче хвилі на воді».{618}

Дехто відмовлявся від альтернативних варіантів:

«Поведінку Симчі Турка, шанованого мешканця Жовкви, можна вважати прикладом вірного батька і чоловіка. Німці сказали йому, що він, як фахівець, може врятуватися від смерті, якщо відмовиться від своєї родини. У відповідь він демонстративно взяв за руку свою дружину однією рукою, а другою взяв руку дитини і так вони разом пішли на смерть — з високо піднятими головами».

Таффет описав знищення цілої групи нащадків мешканців Жовкви, які жили там ще з шістнадцятого століття. «З п’яти тисяч євреїв, яких було у Жовкві у 1941 році, — писав він, — лише, мабуть, сімдесят людей залишилося живих». Він вказав список вцілілих, серед яких була Клара Крамер, пан і пані Мелмани, Гедало Лаутерпахт. П. Патронташ теж був у цьому списку — шкільний товариш, який поїхав до Нюрнберга, аби допомогти Інці знайти Лаутерпахта. Я дізнався, що п. Патронташа, який шепотів ім’я Лаутерпахта, звали Артур. У списку не було Лейбуса Флашнера, Леонового дядька, чи хоч когось з решти п’ятдесяти чи більше Флашнерів, які жили у цьому містечку.

Таффет знайшов можливість дати надію на майбутнє. Він окремо згадав двох видатних сучасників з Жовкви. Одного вбили у Лембергу під час проведення «die Grosse Aktion» у серпні 1942 року. Інший — «д-р Генрик Лаутерпахт, відомий фахівець з міжнародного права, нині є професором Кембриджського університету»{619}.

147

Прокурори Нюрнберга завершили свої виступи закликом засудити усіх підсудних до смертної кари. Суддям залишився місяць дебатів щодо здебільшого технічних моментів, пов’язаних зі злочинністю різних організацій Третього Рейху. Важливо зазначити, що це потягнуло за собою колективну відповідальність СС, гестапо і кабінету міністрів, але ще більш суперечливим було засудження генерального штабу і верховного командування німецьких збройних сил. Далі кожен з обвинувачених мав виголосити коротку останню заяву, потім судді мали оголосити перерву у слуханнях, аби піти до дорадчої кімнати для ухвалення рішення. Вирок суду очікувався на кінець вересня.

Розрив між ідеями Лаутерпахта і Лемкіна тепер був глибшим. Ідеї Лаутерпахта щодо злочинів проти людяності і прав людини міцно закріпилися у цьому судовому процесі, вплинувши на усю справу. Здавалося, що ідея про те, що юрисдикція трибуналу обмежиться діями у воєнний час і під неї не підпадатимуть Нюрнберзькі расові закони, вбивства, вчинені після січня 1933 року і «Кришталева ніч», набувала дедалі більшої підтримки.

Через таку перспективу Лемкін був сильно засмучений. Він усе ще сподівався, що хід подій можна змінити, що аргументи на користь геноциду отримають підтримку і трибунал зможе засудити попередні дії нацистів. Він мав певні підстави для оптимізму: після кількох місяців мовчання, злочин геноциду повернули до слухань завдяки Девіду Максвеллу Файфу, який відкинув скептиків, а разом з ними і Лаутерпахта. З цим не погоджувалися американці, однак навіть тут, здається, були певні перспективи, як я дізнався з архівів Колумбійського університету.

Серед документів Лемкіна{620} я знайшов прес-реліз канцелярії Джексона від 27 липня, виданий на наступний день після його виступу перед трибуналом, але в якому не згадувалося про геноцид. У цьому документі під назвою «Спеціальне повідомлення № 1» зазначалося, що британці посилалися на «геноцид» під час допиту фон Нейрата, що цей термін вживав Шовкросс («кілька разів»), і що його буде «використано у презентаціях французів і росіян».

У цьому прес-релізі йшлося про те, що в разі засудження трибуналом обвинувачених за геноцид буде створено прецедент «для захисту таких груп людей на міжнародному рівні — навіть якщо злочин скоєно урядом проти власних громадян». Дехто з американської делегації підтримував Лемкіна. Він зберіг копію документа, який надихнув його тиснути далі.

Нагода продовжити цю справу несподівано з’явилася під час міжнародної конференції, що мала проводитися у серпні у Кембриджі, в Англії. Лемкіну дали зрозуміти, що його зусилля у справі геноциду будуть посилені, якщо йому вдасться переконати учасників конференції прийняти резолюцію, в якій буде висловлено підтримку його ідей.

148

Асоціація міжнародного права є поважною установою, заснована у 1873 році, з штаб-квартирою у Лондоні, але з корінням в Америці. Регулярне проведення конференцій було тимчасово зупинено після 1938 року, і поновлено через сім років під час сорок першої конференції, яка відкрила свою роботу 19 серпня 1946 року у Кембриджі. Триста юристів-міжнародників з’їхалися до міста з усієї Європи, окрім Німеччини, від якої не було жодного учасника.{621}

На конференції запропонували зробити переклик її впливових учасників. Серед названих прізвищ було багато тих, на кого я натрапив у своєму розслідуванні, яке почалося з Лемберга 1919 року. Там був Артур Гудгарт з пагорба з видом на Львув. Також був наставник Лаутерпахта сер Арнольд Макнейр і Егон Швельб, з яким Лемкін зустрічався у Лондоні. Сер Гартлі Шовкросс мав бути присутнім, але негода завадила його приїзду з заходу Англії. Лаутерпахт був присутній, його прізвище вказане в офіційному алфавітному переліку учасників, вище від Лемкіна у списку на п’ять юристів (який вказав свою адресу як «Міжнародний військовий трибунал», Нюрнберг, без номера кімнати). Вперше я побачив інформацію, що Лаутерпахт і Лемкін одночасно перебували в одному місті і в одній будівлі.

Слабке здоров’я Лемкіна мало не завадило йому бути присутнім. Він був дуже знесилений{622} після приземлення літака з Нюрнберга в аеропорті Кройдон у південному Лондоні. Через небезпечно високий тиск, він потребував невідкладної допомоги, але проігнорував пораду лікаря відпочити, і поспішив до Кембриджа, аби не пропустити відкриття конференції. Він був третім у списку промовців у день відкриття і виступав після вступного слова лорда Портера, судді і голови конференції. Портер закликав присутніх юристів бути «практичними» у своїй роботі і «стримувати свій ентузіазм» у вирішенні численних завдань, що стоять перед ними. «Невдала