Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Покої жриці Благословляючої

Свічки знялися вогнем.

— Якого біса?! — вилаявся король, здираючи з обличчя хустку та падаючи в крісло. — Навіщо ти їм це дозволив?

— А ти хотів би, щоб я взяв цих ідіотів під лікоть і сказав: "Дорогі мої, клятва роду — це перебір, давайте щось простіше"? — також звільняючи обличчя від хустки, зло запитав Альберт.

— Може, ви мені вже поясните, що вам обом так не сподобалося? — не витримала я, зачиняючи за собою двері кабінету. Свою паранджу я зняла ще у вітальні.

— Яна, тобі не завадило б прикритися, — зло кинув мені Альберт, спостерігаючи, як я почала звільняти від покриву руки.

— Навіщо? — здивувалася я у відповідь. — Взагалі-то, на мені покрив, я не збираюся поки що повністю його знімати. Чи тебе щось бентежить? — Дивлячись на сердитого Сандра, я продовжила: — І нічого відвертати мою увагу. Що вас не влаштувало у клятві?

— Яночко, люба, — якось дуже ласкаво вимовив Його Величність, — ти найнебезпечніша жінка з усіх, яких мені доводилося зустрічати. Або ти кажеш мені, хто ти, — при цьому він виразно глянув на герцога, — або сама приносиш мені клятву роду.

— Вона цього не робитиме! — прогарчав Альберт.

— Альберт! — заревів король.

— Моя майбутня дружина не приноситиме тобі ніяких клятв!

— Я маю бути впевнений у її відданості короні! Вона з'явилася невідомо звідки, тож як мені знати, що вона не працює на якусь іншу державу.

— Я тобі гарантую це! — взявши себе в руки, відповів герцог.

— Як?

Ось тут я, бувши до цієї митті наче випала в осад, від усієї перепалки, прийшла до тями та барвисто вилаялася.

— Справа ще не закінчена! Може, ви вже заспокоїтеся та поясните мені, що сталося? У нас, між іншим, там ще один маг унизу валяється. Тож треба вирішити, що з ним робити, поки він не прийшов до тями. Так що обидва закрили роти! — гаркнула я.

— Клятва роду дається у винятковому випадку. Вона зобов'язує служити тобі не тільки того, хто присягнув, але й усіх його нащадків, — пояснив мені Альберт.

— А з урахуванням того, хто давав тобі клятву, — розсіяно продовжив Одуел, — ти стала володаркою невеликої такої армії.

— До чого тут невелика армія? Їх всього шестеро, — стомлено видихнула я.

— Все, що їм належить, тепер належить тобі. А оскільки маги — основа бойової сили армії…

— Тобто їм підпорядковані інші маги, які тепер теж зобов'язані підпорядковуватися мені? — спробувала я зрозуміти сказане.

— Поки перебувають на військовій службі — так. Але навіть якщо їх прибрати, то все одно сила магічної ради сама по собі, коли вони разом, дуже велика.

— Ти кмітлива дівчинка, тому розумієш, чому я вимагаю від тебе подібної клятви, — спробував достукатися до мене король.

— Ваша Величність, — підкреслено офіційно промовила я. — Я не приноситиму жодних додаткових клятв. І без них ви знаєте, що я не піду проти вас. Мене влаштовує наш з вами договір, а те, що ці недалекі маги наобіцяли, не має жодного значення. Як вони були на службі у Вашої Величності, так там і залишаться. Зате тепер ви будете впевнені, що вони не замислюють нічого проти вас. Адже, наскільки я пам'ятаю, це й було основним завданням нашого заходу, — я мимоволі зітхнула. — Пропоную на секунду забути про те, що ви ОБИДВА щойно наговорили, та повернутися до Верховного мага.

— Ми повернемося до цієї розмови, — кинув у мене гострий погляд король.

— Після того, як розберемося з Верховним, — не менш різко відповіла я.

У цей момент у двері постукали, тож я пішла відчиняти.

На порозі стояв Салітан.

— Верховний прийшов до тями, — почав він доповідь, і всі чвари миттю були забуті. — Здається, він сліпий.

Я подавилася повітрям і насилу, зробивши пару кроків, сіла на найближчий стілець.

— Твою ж… — тільки й видавила я із себе.

— Яна? — усі три пари очей дивилися на мене.

— Я коли його пальцем у лоб ткнула, побажала йому осліпнути у своєму гонорові.

— Виплеск сили був, — підтвердив Альберт. — Я ще здивувався, чому він такий гострий, наче спицею Верховного проткнуло.

— Він помре? — мимоволі вирвалось у мене.

Альберт заперечливо помахав головою.

— Швидше за все, це тимчасове явище, гадаю, зір до нього повернеться. Тож упускати такий шанс не можна.

Не гаючи часу, ми рушили з кімнати, але на виході Альберт притягнув мене до себе та прошепотів на вухо:

— А чого ти побажала мені вперше?

Я зависла. Ну, не казати ж мені, що я в той момент просто впивалася своєю перемогою над ним.

— Якось не до побажань на той момент було, — поспішила викрутитися.

Альберт знову виразно подивився на мене, але нічого не відповів.

Тим краще.