Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

— Злочин? Хіба я маю вигляд злочинця? — він злегка нахиляє голову, і я помічаю, як його губи ледь розтягуються у котячій усмішці.

Це він навмисно так — щоб збити мене з пантелику. І майже вдається. Я відчуваю, як мій пульс пришвидшується. Він серйозно? Ця тема — мої фінанси — взагалі не його справа, але тепер це виходить за всі межі.

— Це не ваша справа. Знаєте, я була терплячою, але тепер хочу, щоб ви зараз залишили мою пекарню, — різко кажу, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині буря.

Фелікс не зрушив з місця, його обличчя залишається непроникним.

— Ми ще не закінчили, Ясмін. Поговоримо…

— Феліксе, досить. Мені ніколи. Заклад зачинено, і я хочу піти додому. Розмова завершена.

Фелікс на мить затримує погляд на мені, ніби хоче щось додати, але врешті лише киває і йде до виходу. Чую, як у тиші приміщення раптом бурчить живіт, і точно знаю, що це не мій. Зітхаю, заплющуючи очі, відчуваю хвилю внутрішньої боротьби. Не треба цього робити. Але слова самі вириваються:

— Гей, зачекайте!

Чоловік зупиняється та обертається, піднявши брову, з тим самим холодним, але трохи зацікавленим виразом обличчя.

— Так? — питає він, наче не зовсім вірить, що я дійсно хочу продовжити розмову.

Я швидко підходжу до стійки і беру пакет із залишками тістечок, які сьогодні не продалися. Без зайвих слів подаю йому.

— Що це? — запитує він, спантеличений, беручи пакет.

— Все одно викидати, — кажу, знизуючи плечима.

Фелікс прижмурившись, уважно оглядає пакет із тістечками, ніби намагається знайти в цьому якийсь прихований намір чи пастку.

— Вони отруєні?

На жаль, ні.

— Звісно.

Фелікс хитає головою, і його усмішка стає трохи ширшою, хоча він намагається зберігати серйозний вигляд.

— Тоді доведеться скуштувати… на свій страх і ризик, — він робить крок до виходу, але зупиняється на порозі, ніби щось його все ще тримає тут.  — Дякую, Ясмін.

Я дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається. Ситуація абсурдна — ворог, якого я намагаюся не впустити у своє життя, стоїть із пакетом приготовлених мною тістечок і дякує мені. Абсурд, але з кожною секундою стає цікавіше, куди це веде.

— Не варто, — відповідаю я. — Я рятую безпритульних собак від цукрового діабету.

— Тобто я обкрадаю собак?

— Ні, — мимохіть зітхнувши, — я нагодую їх м'ясом.

Фелікс дивиться на мене кілька секунд — довго та уважно. У цьому погляді є щось… Що пробуджує в мені неспокій.

— Ви… цікава людина, Ясмін, — нарешті каже він.

Я не встигаю навіть відповісти, як чоловік мовчки повертається і виходить. Двері тихо зачинилися, а я стою посеред своєї пекарні, відчуваючи дивне відлуння після його присутності. Серце калатає, думки плутаються. Чи справді я щойно провела розмову з ворогом у моїй пекарні, чи мені лише здалося? Все це видається настільки абсурдним, що я ледь вірю своїм відчуттям.

Але реальність швидко повертає мене на місце. Ясно одне — не можна забувати, хто такий Фелікс. Він не просто випадковий знайомий чи навіть потенційний партнер. Він — власник будівлі, і хай там як не було, його мета одна: забрати у мене цей бізнес. Не час для співчуття чи люб’язностей.