Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дев’яноста хвиля міграції 📚 - Українською

Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дев’яноста хвиля міграції" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 16
Перейти на сторінку:
головою. Аксель — місцева знаменитість. Років йому десь за п’ятдесят. Невисокий. Довге, скатане в пацьорки волосся звисає пасмами, як у паршивої вівці. Борода більше схожа на віник. На Акселі, незважаючи на теплу пору, якийсь светр і розірваний на плечі сірий плащ. Джинси мають такий вигляд, ніби він зняв їх з мертвого, котрий загинув під час вибуху. Загалом, щоб мати такий вигляд, як у Акселя, треба ще добряче постаратися, адже ціла купа організацій, на кшталт «Червоного хреста», з радістю подарує нужденному все — від трусів до шуби. Однак Аксель — це окрема тема. Років із десять тому в нього, колишнього науковця, зірвало дах. Аксель чи то десь вичитав, чи то сам придумав якусь релігію, в яку тепер свято вірив. Усе інше його не обходило, хіба що емігранти, які заполонили Гамбург.

— Шмуцен, швайне! — зазвичай вигукував він просто в обличчя прийшлим.

Аксель ішов вулицею і штовхав перед собою тачку із супермаркету. Це була його, так би мовити, «хата» — усі потрібні речі. До «Ротен Кройц» з тачкою не пускали. Аксель, як завжди, припнув її на велосипедний замок біля входу.

— Гот іст грос (Бог — великий)! — викрикнув він замість привітання і зробив якийсь жест, що заміняв йому хресне знамення.

Він сів за дальній столик біля вікна, щоб бачити тачку.

— Їжа буде хвилин за п’ятнадцять, — повідомила фрау Мадлен.

— Шайзе (лайно), — відповів Аксель і висякався в рукав плаща. Їдальню почав наповнювати сморід.

Аксель роздивився навкруги і помітив негра. Очі Акселя ледь не вилізли з орбіт. Він тицьнув пальцем у кенійця і промовив до мене:

— Дивися, мавпа в Гамбурзі!

Репліка була слушною, однак, погодьтеся, не від Акселя, більше схожого не на людину, а на вбраного в дірявий плащ орангутанга. Я промовчав. Аксель зробив кілька спроб роздратувати кенійця, але той, здається, не розумів жодної мови, окрім рідної, або не хотів зв’язуватися. У приміщенні запанувала тиша. Я відкинувся на спинку стільця, вирішуючи дилему: йти курити зараз чи потім, коли можна буде взяти каву.

Усе сталося раптово. Щось гримнуло. Наступної миті я бачив усе, як у сповільненій зйомці: Аксель закриває голову руками й падає на підлогу. Поруч, так само закрившись руками, падає багатокілограмова туша в білому спортивному костюмі. Обидва тіла на підлозі стискаються, я майже фізично відчуваю їхній жах.

— Zeit zu frühstücken, — чую голос фрау Мадлен, яка, рвучко піднявши залізний ролет, що відділяв кімнату від кухні, визирнула в залу. — До сніданку!

І раптом вона побачила дві фігури, що завмерли на підлозі, обхопивши голови руками.

— Русмане, що сталося?

— Нічого дивного, фрау Мадлен, — я обережно переступив через розбитий на друзки «Тетріс», а потім і через чоловіків, які потроху приходили до тями. — Відлуння війни.

Я взяв каву, вийшов на вулицю й підкурив. Дикість. Центр Європи. Багатомільйонне місто заповнили тайці, турки, африканці, вихідці з колишнього СРСР. Ці невдахи, втікаючи від свого минулого, не приносять сюди нічого, а тільки беруть. Гребуть марки в соціалах, крадуть у магазинах, грабують один одного та торгують наркотиками. Це і є краще життя? Заради цього дехто подолав тисячі кілометрів, зазнав принижень і страху бути спійманим і повернутим силоміць назад? Емігрантський страх змішався тут зі страхом протилежної сторони — страхом німців перетворитися на націю без країни, бо її вже фактично окупували. Саме цей страх кинув і кенійця, і німецького бомжа на підлогу «Ротен Кройц». За що б не прийняли звук залізного ролета, що його стрімко підняла фрау Мадлен, двометровий син чорного континенту і божевільний німецький бродяга, — ними керував саме страх. Їсти перехотілося.

«От тобі й мавпочки», — сказав я сам до себе, збив попіл, що впав на піджак, і пішов у напрямку підземки…


Красти мене навчили самі німці. Німецька молодь здебільшого не хотіла ані працювати, ані вчитися. Наркотики, грошова допомога від уряду з безробіття, марихуана, пиво та філософствування. А працюють нехай ті, хто приїхав сюди з інших країн.

— Ти зрозумій, Русмане, — казав мені Густав, з яким ми ділили каюту на одному з буксирів у порту, — річ не в тім, хочу я працювати чи ні. Річ у тім, що наша влада сама зробила так, що в цьому немає потреби. Не працюючи, я отримую не набагато менше, ніж якби десь мив вікна або прибирав вулиці. А все життя кріпити фари до мерседесів чи сидіти в офісі з перервою у кілька днів на рік, я не хочу. Я вільна людина.

Ми з Густавом блукали величезним супермаркетом, розмовляли і, хоч як дико це звучить, пили пиво. Зазвичай ми заходили у великі продуктові крамниці. Брали тачки і майже відразу кидали туди по свіжій газеті. Причому так, щоб вона перекрила собою передок тачки. Далі ми блукали залами, брали їжу й розкривали по банці з пивом. Звісно, слідкували, щоб у ті моменти, коли ми його сьорбали, поруч не тинялося нікого з персоналу, а також щоб не потрапити в об’єктив камер. Для цього треба було лише спинитися в проході з торця вітрини або стелажа, адже здебільшого камери спрямовано вздовж рядів, щоб потрапляла якомога більша частина зали.

— Люблю французький сир, — Густав розгорнув упаковку і витяг кілька трикутників плавленого «Президента». Скинув фольгу, кинув у рота шматок, зиркнув навколо і запив пивом. — Ось ти, Русмане, малюєш, а на біса воно тобі треба?

— Що ж мені, красти? І курити хочеться. І вдягатися не в те, що можна взяти в соціалі.

— Дурне. Шмотки — не проблема. Гроші також. Сьогодні вночі продемонструю. У нас тут є одна тема.


— Стоїш тут, граєшся та підгодовуєш собаку, — Густав помітно хвилювався. Піт на лобі виднівся навіть у світлі неповного місяця. — Ми тебе покличемо.

Ми приїхали вп’ятьох на околицю Гамбурга. Якась промзона, звалище старих машин і купа складів, огороджених сіткою. Друзі Густава, такі ж самі придурки, як і він, бачили, як удень до складу розвантажували горілку та цигарки. Склади вартувала зграя собак, однак господарі чи то їх не годували, чи, може, ображали

1 ... 10 11 12 ... 16
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яноста хвиля міграції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дев’яноста хвиля міграції"