Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Який дивний спосіб лікування. А… ми – це хто?

Кріс посміхнувся:

– Діти. Не бери в голову.

– У тебе є брати чи сестри? Розкажи про них.

Кріс узяв декоративні подушки, розкидані на диванчику, одну поклав мені під голову, іншу – під ногу.

– Нічого цікавого. Все, як у всіх. Відпочивай. Зробити тобі каву?

Він питально дивився, а я мліла від уваги.

– Ем… Закінчилася, – збрехала. – Чай, якщо тобі не важко.

– Для тебе я готовий власноруч зібрати його на плантації і принести у ліжко.

– Ого! І чим це я заслужила?

Диван прогнувся під важкістю тіла, коли Кріс присів поруч.

– Хіба повинна бути якась причина, щоб чоловік зробив приємне чудовій дівчині?

Моя рука опинилася в його долонях, а потім – біля губ. Він поцілував мої пальці, кожний по черзі, безвідривно зазираючи у вічі. Я опустила повіки, не в змозі витримувати цей проникливий погляд і забрати руку. Кріс бентежив мене, і сильніше, ніж я могла уявити.

Згодом набравши воду й увімкнувши чайник, він поцокав язиком.

– У тебе затишно, але…

Боже, що він вже вгледів? Невже я десь кинула ліфчик?

– Тут бракує чоловічої руки. Петлі на шкафчику розхиталися.

Впівоберта до мене він стояв, поклавши руки на боки.

– Хочеш зайнятися ремонтом серед ночі? – жартуючи спитала.

– Я не проти, якщо більше немає кому, – він зробив багатозначну паузу.

Так я тобі й сказала, що я красива самотня дівчина, яка рівно до вчорашнього дня була абсолютно байдужа до представників протилежної статі. Ні, звісно, не була, час від часу мене брала туга, особливо, коли доводилося мимоволі спостерігати за закоханими парочками. Але я не поспішала заводити нові стосунки з огляду на свій минулий досвід. Рівно до вчорашнього дня.

Я прокашлялася, почуваючись ледь не неповноцінною. Ну все. Годі. Час закінчувати. Але мені несила було попросити Кріса піти.

Зніяковіла, я дивилася на нього, у глибині душі бажаючи, щоб цей вечір, що вже плавно і давно перетік у ніч, ніколи не закінчувався.

Засвистів чайник, вириваючи мене зі ступору.

Кріс кліпнув і поліз у шкафчик.

– Нічого собі колекція! – аж присвиснув. – Пограбувала чайну крамницю?

Три полички займали упаковки з чаєм різних сортів.

– Кріс.

– Валенсіє?

– Дякую за допомогу, але вже пізно. 

Його обличчя засвітилося усмішкою.

– Розумію. Відпочивай. Ось мій номер, – він простягнув листочок для записок, відірвавши його з холодильника, – якщо щось знадобиться – телефонуй. У будь-який час доби. Я серйозно.

– Я впораюся, не порцелянова.

– Не сумніваюся.

Він поставив біля мене на столик паруючу чашку. Поправив моє неслухняне пасмо, нахилився і поцілував мене в лоб, ледь торкаючись.

Задзвонив телефон. Кріс швидко поглянув на екран, спохмурнів. За мить зморшка між бровами розгладилася.

– На добраніч.

– На добраніч. І ще раз дякую за чудовий вечір.

Хлопнули вхідні двері. Я занурилася у блаженний сон, залишивши невипитий чай, зроблений турботливими руками Кріса.

А зранку на мене чекав сюрприз.