Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Це кіно?

– Це життя, – відгукнувся чоловік.

Я повернула голову і зустріла блакитний погляд. Щось було в цих глибоких очах, якийсь затаєний смуток на дні чорних зіниць, щось ретельно приховане. А потім Кріс повільно розтягнув губи у посмішці – і все зникло.

– Це був чудовий вечір, – чомусь прошепотіла я. 

– Ти – чудова.

Я тонула, каменем йшла на дно і не бажала випливати на поверхню.

Не хотілося вставати і повертатися у свій порожній будинок, тож я лежала і продовжувала дивитися, намагаючись зазирнути під тіні, що кидали повіки на обличчі напроти, і зрозуміти, чи криється там небезпека.

Запанувало мовчання. Не відриваючи від мене погляду, Кріс відклав телефон і повернувся на бік. Я затамувала подих, впевнена, що зараз наші губи поєднаються у ніжному поцілунку, бо чоловік так пильно позирав на них, що я зашарілася. Добре, що вже споночіло.

Вільною рукою Кріс відвів пасмо волосся з моєї щоки. 

– Валенсія… Ім’я таке ж прекрасне, як і ти. Пристрасне і п'янке.

І підвівся.

Ось так розбиваються рожеві ілюзії. 

Я зітхнула. Час уходити.

Засвітили ліхтарі.

– Гей там! Ви! А ну геть звідси!

До нас мчав (хоча це сильно сказано) старий містер Кілбі, парковий сторож, незграбно перевалюючись, оскільки мав проблеми з ногами.

Підскочивши, ніби мене спіймали на місці злочину, я схопила Кріса за руку і побігла до виходу. Ми сміялися, як підлітки, некеровані розбишаки. І змушена зізнатися – це було класно! До такої міри, що я втратила всякий здоровий глузд і, звісно, під ноги не дивилася.

– Ай!

Права нога зрадливо підвернулася в найбільш невідповідний момент. Я впала на коліно, забиваючи чашечку. Біль проштрикнув ногу.

– Валенсія!

Кріс підхопив мене під пахви, і лише завдяки цьому я не гепнулася на землю остаточно.

Боже, який сором! На першому ж побаченні!

– Як ти?

Коли хтось у фільмах ставить таке питання, одразу хочеться закотити очі “Ну ти що, не бачиш?” Та Крісів голос звучав з такою тривогою, що я була б зовсім не проти, якби він спитав це ще разів зо п’ять.

– Нормально… Ай!

– Так, я бачу, – скептично зауважив. – Йти можеш?

Я спробувала стати на ногу, спираючись на Кріса.

– Хіба що поскакати на одній нозі.

– Так ми далеко не втечемо.

Сторож повільно, але все ж наближався, щось викрикуючи і розмахуючи кулаками.

– Вибач, я все зіпсувала.

– З ким не буває. – І Кріс підхопив мене на руки й поніс, швидко і впевнено, так що я навіть не встигла заперечити. Яке щастя, що я їла сьогодні лише йогурт і мюслі.

Я вткнулася в його напружене плече, вдихаючи запах вітру і деревини, божевільне для мене поєднання. Посміхалася сама до себе, мов ідіотка, відчуваючи твердість м’язів і те, як міцно і в той же час акуратно Кріс намагався мене нести, ніби щось коштовне.

Оце в мене уява розігралася, що за кілька хвилин я встигла приписати чоловікові купу чеснот. Не пам’ятаю, коли мене востаннє хтось тримав на руках. А, здається, брат у дитинстві, коли зламала ногу. Він був старший за мене на вісім років і на той момент підліток, але трусився наді мною, ніби я мала померти. Завжди відрізнявся надмірною турботою, та я любила його більше за всіх інших родичів.

Крісу, на перший погляд, не становило труднощів дійти зі мною до автівки. Обережно він поставив мене і притримував, поки я діставала ключі і відкривала дверцята.

– Ти що, за кермо зібралася? Не може бути й мови!

Він знов підхопив і переніс мене на пасажирське сидіння. Так можна і звикнути.

На щастя, на вулицях міста у цю пору вже було зовсім порожньо, і ніхто не стане свідком такої пікантної картини.

Біля мого будинку Кріс виконав ті самі маніпуляції з перенесенням.

У вітальні він посадив мене на диван, увімкнув світло і почав озиратися. Будинок я знімала невеликий, зате комфортний. Простора вітальня переходила у кухню, відмежовуючись острівцем з мармуровою стільницею, меблі та оздоблення були виконані у пастельних тонах. Трохи далі двері вели до спальні. Я сподівалася, що туди Кріс не зазирне, бо залишила зранку безлад. Втім, і тут теж можна було помітити сліди мого квапливого збирання на роботу.

– Аптечка нагорі, у тому ящику, – я вказала на кухню, – але там, здається, немає нічого потрібного.

– Покажи ногу, – скомандував чоловік, присівши навпочіпки.

Він закотив штанину, всю в зелених плямах від трави, зняв босоніжки і зі знанням справи оглянув щиколотку. Від його обережних дотиків у мене поповзли мурашки шкірою.

– Тут болить?

– Трохи.

– Симпатичні пальчики.

– Що?

– Кажу, завтра не зможеш стати на ногу. Схоже на те, що ти розтягнула зв’язки.

– Тільки цього бракувало.

От тепер я насправді засмутилася. Аманда мене вб’є, якщо я не вийду на роботу.

Мої знання в медицині обмежувалися обробкою поверхневих ран у брата, отже, логічною думкою стало:

– Треба їхати в лікарню.

– Гадаю, нічого страшного не станеться, якщо зачекаєш до ранку і тоді викличеш лікаря. А зараз я ним побуду, з твого дозволу. – Я скептично скривилася. – І не дивися так.

Кріс пішов на кухню.

– Що ти шукаєш?

– У тебе капуста є?

– Що?! Навіщо тобі капуста? Хочеш зробити нічний салат?

– Ти здивуєшся, але цей овоч можна використовувати не лише для салатів. – Він порпався у холодильнику. – Ти вегетаріанка?

– Ні. Чому ти так вирішив?

– Бо у тебе самі лише овочі.

– Неправда.

– Добре. Я не сперечатимуся з хворою. А завтра ми це виправимо.

Що він мав на увазі?

Кріс відірвав капустяний лист і змочив його у холодній воді, тоді обережно приклав до щиколотки і обмотав еластичним бинтом. Ну хоч для чогось згодилася моя аптечка.

– Що ти робиш?

– Так бабуся робила, коли ми були малі і постійно заробляли синці.