Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 5. Прогулянка, кіно і знову аптечка

Оце так попала. 

Нарвалася на маньяка.

Всередині мене все трусилося, але чомусь я була не в змозі вивільнити руку і бігти світ за очі чи хоча б до своєї автівки. Мене полонили ясні лазурові очі, усмішка, від якої перехоплювало подих, і внутрішня сила, що відчувалася в кожному рухові чоловіка напроти.

– Валенсіє, ви злякалися? Я пожартував. Просто спитав у вашої подруги Ханни. Ми сусіди, якщо ви помітили.

– Так, звісно, – полегшення, яке звучало в моєму голосі, було аж надто помітним. Повільно, намагаючись не виказати щойно пережитого ідіотського переляку, я забрала долоню. Та Кріс, очевидно, й не збирався її далі утримувати.

Вкотре обізвавши себе дурепою, що не здатна скласти два і два, почула:

– То як щодо прогулянки містом?

Я видихнула, зібралася з думками, які розбігалися, наче таргани, і… погодилася:

– Добре. Ходімо.

Кріс підвівся і видобув з кишені купюру.

– Ні. Сьогодні плачу я.

Він розвів руками, згоджуючись.

– Але наступного разу – я пригощаю.

– Наступного?

Думка про можливе продовження схвилювала мене, поки я розраховувалася за каву, яку не випила.

Ми залишили територію кав'ярні, я – замисленою, Кріс – уважно озираючись по сторонах. Мені б його безпечність. І чому я взагалі так гублюся?

Чоловік схилив голову на бік, лице забарвлювала у щось надзвичайно приємне ледь помітна усмішка, наче сонце от-от мало визирнути з-за хмар...

Скрик – і я опинилася притиснутою до широких грудей Кріса. Повз мене буквально на відстані у пів кроку промчав білий “Рендж ровер”, нахабно сигналячи.

Я зависла навшпиньках на краєчку побіленого бордюра, судомно чіпляючись за плечі свого спасителя. Серце пустилося навскач, а кров прилила до обличчя, вух і шиї.

– Нічого собі рух тут у вас, – зауважив Кріс, продовжуючи тримати мене.

Ой, тримай, бо здавалося, що зараз зірвуся у прірву.

Ніяково підвівши голову, я спіймала уважний погляд, тепле дихання з ледь відчутним ароматом кави і натяк на дотик вуст. 

Що ж це робиться?

Видихнула і відступила.

– Аманда.

– Перепрошую?

– Це була Аманда Стентон, мій керівник.

– О, – із розумінням кивнув Кріс.

– Зазвичай вона поводиться менш агресивно, але сьогодні явно встала не з тієї ноги.

– Забудьмо. – Він узяв мене за руку, легенько потискаючи, підбадьорюючи. – Кожен день обов’язково повинен закінчуватися щонайменше однією приємною річчю. Де цей парк?

Ми перетнули проспект, кілька невеличких вуличок і потрапили до однієї з найкрасивіших місцин міста. Меморіальний парк був розділений на зони, основною ж його прикрасою вважалися струмки обабіч з мальовничими берегами, порослими кривуватими деревами і кущами, та розкиданим у природному хаосі камінням.

Я не встигла ще нічого розповісти, як Кріс потягнув мене до того, що привернуло його увагу, – дитяча зона з каруселями, гірками, гойдалками і ще різними розважальними спорудами.

На майданчику гралося кілька дітлахів під наглядом матерів, загалом же було малолюдно. Я застигла в нерішучості перед бордюром, що відмежовував територію. Не відпускаючи мене, Кріс вільною рукою поманив до себе. Ні, він же несерйозно.

Похитала головою.

– Тут є набагато кращі місця для прогулянок, що відповідають гм… нашому віку.

– Ходімо, ходімо. Будь-яке місце можна зробити кращим, якщо поруч потрібна людина.

– З цим важко сперечатися.

– Ну ж бо, Валенсіє, не можна бути такою серйозною. Сміх подовжує життя.

Повагавшись ще якусь мить і оглядаючись у пошуках знайомих, я переступила перешкоду.

Те, що відбулося далі, не мало жодного логічного пояснення. Було б неправильно стверджувати, що я повернулася у дитинство. В моєму дитинстві я не з’їжджала з гірки в чоловічих обіймах, не лазила по драбинці з підтримувачем моїх елегантних, як висловився Кріс, стегон у вигляді його сильних рук, не сміялася, мов божевільна, від почуття легкості, вседозволеності і порушення неписаних заборон.

Колись батьки возили нас із Нейтом у Діснейленд. Події і враження цього вечора віддалено нагадували той захват і переповнювали мене чимось досі незвіданим, хоча й були приправлені дещо іншими відтінками емоцій. Відверто кажучи, зовсім протилежними невинним дитячим емоціями.

Мами з дітлахами осудливо дивилися у наш бік і поспіхом уводили дітей, залишаючи на майданчику двох, м’яко кажучи, дивних дорослих, що раптом вирішили, з їхньої точки зору, впасти в дитинство.

Згодом цей день і всі наступні здаватимуться мені прекрасним, швидкоплинним і несправжнім сном, що зникає без вороття з першим натяком на світанок. Але це буде потім. Зараз же мене огорнула приємна втома, спокій і свобода.

Сонце закотилося за обрій, розмальовуючи всіма відтінками рожевого купчасті хмаринки, поступово занурюючи світ у сутінки. Ми лежали на траві, спітнілі і брудні, розкинувши руки. Над головою миготіли зірки, пахло землею і травою, тихо шуміли дерева. Мене потягнуло на роздуми.

– Ми живемо у світі, де люди перестали дивитися вгору, бачити красу навколо себе. Життя зводиться лише до примітивних речей: їсти, пити, спати, добувати гроші. Який сенс у такому існуванні? Відкинь фізичні потреби – і нічого не залишиться. Але ж навкруги стільки краси! Поглянь на небо, – замріяно сказала я. – Хіба такі зорі побачиш у мегаполісі?

– Так, – погодився Кріс, але боковим зором я бачила, що дивиться він не на небо.

Моє серце забилося частіше. Вже вкотре за сьогодні. Я відчула, як наші пальці поруч переплелися, залунала повільна музика. Невідомий мені виконавець співав: “Поки смерть не розлучить нас, я збережу цей біль живим...”. Звуки розліталися по парку, наче кола на воді, хвилюючи, створюючи нереальну романтичну атмосферу. Якби зараз пролунало "Стоп! Знято!", я б не здивувалася.