Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 6. Ранковий душ і незвичайна страва

Я прокинулася від звуків двигуна. Гарних таких, потужних, ніби біля будинку газувала ціла зграя вантажівок.

Годинник показував восьму, отже, я мала ще цілу годину, щоб встигнути зібратися на роботу. Але варто було лише ступити на підлогу, як ногою прокотилася хвиля болю. Забинтована щиколотка виглядала непогано, як мені здалося, але на тому й все, бо було нічого, лише поки не рухала ногою. От халепа!

Я розім’яла затерплу шию і подумала, що мені нічого не залишається, як благати Аманду дати хоч один день відгулу. Доведеться вислухати купу “приємностей”, але варіантів не було – сьогодні я навряд чи зможу дістатися до редакції. Викликала сумніви й моя спроможність потрапити навіть до ванної.

Поки я розмірковувала, як краще дострибати, двері відчинилися і зайшов Кріс.

От чорт! Ще не вистачало, щоб він мене побачив у такому вигляді!

Він тримав в оберемку паперові пакети, напхом напхані продуктами.

– Доброго ранку, спляча красуне!

– Що ти тут робиш? Хіба у тебе немає справ?

У відповідь мені був надісланий красномовний погляд, що мав би означати, що спитала я дурню.

– Ти – моя справа.

Оце так поворот. То тепер він буде за мною доглядати? Мимоволі я посміхнулася, бо у грудях щось приємно затріпотіло.

– Не дивися на мене, – я затулила обличчя. Розводи на повіках від туші і залишки макіяжу – явно не те, що варто показувати чоловіку у будь-який час доби.

– Ти будеш гарною, навіть якщо на тебе натягнути мішковину і обмастити брудом.

Хазяйновито Кріс пройшов на кухню і почав викладати свій “вантаж”. Я розгублено дивилася, як на столі одне за одним з’являлися овочі, м’ясо, томатний соус і… кава. І що він збирається з усім цим робити?

– Зараз ми швиденько тебе збадьоримо, а потім… – загадкова пауза, – ти дізнаєшся, що таке справжня насолода.

– Ого! Звучить інтригуюче. Та, якщо твоя ласка, спершу я викличу лікаря і зателефоную Аманді.

Я щиро сподівалася, що Кріс не сприйме це як погодження на гм… перехід до іншого рівня стосунків. Вони й так були невизначені, хоча мені постійно здавалося, що я знаю цього чоловіка ціле життя. Принаймні поводився він так невимушено, що моя підозра про наявність у нього аналогічної думки лише міцніла.

Дзвінок до місцевої лікарні зайняв кілька хвилин. Мені пообіцяли, що лікар навідається протягом дня. З Амандою ж так просто не вийшло. Вона волала у трубку так, що прийшлося прибирати телефон від вуха. Та зрештою погодилася на один день.

– Але щоб післязавтра прийшла в редакцію хоч би й на милицях! – на тому й закінчилася розмова.

– Дивно, що така неадекватна жінка здатна керувати газетою, – подав голос Кріс, чаклуючи біля плити.

За мить кімнатою рознісся аромат кави. Роздратовано я подумала, що треба із цим закінчувати. Жоден чоловік не вартий того, щоб я терпіла ненависний запах.

– Чого насупилася? – Кріс вже йшов до мене, несучи… філіжанку чаю. – Ерл грей?

– Як ти здогадався?

– Він стоїть найближе на поличці і, судячи з усього, саме його ти п’єш зранку.

– Дякую, – я відсьорбнула. Яке блаженство! – Я здивована. Ти це мав на увазі під “справжньою насолодою”?

Кріс підморгнув:

– Ні. А тепер давай подивимося, як твоя нога.

Він присів навпочіпки, обережно беручи за п’ятку мою ногу. Мені захотілося провалитися крізь землю, бо вчора я не змогла себе примусити доповзти до душу.

– На вигляд краще, ніж могло бути. Але за день таке не минає. Я купив мазь від розтягнень. Якщо виконуватимеш всі мої вказівки, за тиждень вже будеш стрибати, як дівчинка.

– Не варіант. Завтра маю бути на роботі.

– Гаразд. Щось придумаємо.

Ну що тут можна придумати?

Він підвівся, стрункий, високий, поставний. Трохи розкуйовджене від їзди на мотоциклі русяве волосся, прихована посмішка у кутиках неймовірних очей, міцна шия у вирізі футболки, що так вигідно підкреслювала його фігуру. Тут і зараз, переді мною, у моєму розпорядженні стояв чоловік, якого поруч себе мріяла бачити будь-яка жінка, але пощастило мені. Що ж, інколи доля підносить подарунки, від яких не варто відмовлятися, навіть якщо вони здаються неможливими. І я збиралася скористатися цим по повній. Хіба я не заслуговую на кохання?

Моє серце пропустило удар.

Трохи нахилившись, Кріс поманив пальцем.

– Що? – не второпала.

– Міс потребує душу.

– О боже! – кров прилила до щік.

Не встигла й оком змигнути, як опинилася на руках свого персонального доглядальника, який впевнено поніс мене до ванної кімнати.

– Я зрозуміла – ти використовуєш мене замість тренажера.

– Завжди можна сумістити приємне з корисним.

В обкладеній блакитним кахелем ванній мене поставили на підлогу. Я тримала рівновагу на одній нозі, не ризикуючи відпускати чоловіче передпліччя.

– Допомогти роздягтися? – невинно спитав Кріс.

– О ні! Стоп-стоп-стоп!

– Все. Зрозумів. Пішов. Раптом що – клич. Допомога поруч.

Просто немислимо, наскільки Крісу вдавалося бути на одній хвилі з моїм настроєм.

Покрутившись хвилинку, я всілася на підлогу, тримаючись за бортик ванни, зняла одяг. Виконувати звичні маніпуляції фактично без однієї ноги виявилося доволі складно, але я впоралася, хоча часу це зайняло вдвічі більше ніж зазвичай.

Після душу стало набагато легше, здалося навіть, що нога перестала боліти. Та це було хибне припущення.

Обмотавши голову рушником, накинувши легкий білий халат я зрозуміла, що, якщо зараз стирбатиму на одній нозі, ризикую ще й голову розбити.

Серце забилося частіше, коли я покликала Кріса. Мій рицар з’явився негайно, готовий віднести даму, куди вона забажає. А забажала я у спальню до шафи, бо як би там не було, а дефілювати перед ним у домашньому одязі вважала для себе неприпустимим.

Кріс посадив мене на ліжко, не відриваючи погляду від грудей, прикритих майже прозорою шовковою тканиною. До його честі, він нічого не сказав при цьому, ще й тактовно зачинив за собою двері. Незабаром я була готова отримувати чергову порцію медичних маніпуляцій зі своєю нещасною ногою.